Шпак у виконанні Івана Карповича був таким поміщиком-провінціалом, яких я багато бачила на власні очі в своїй юності.
Усі ті ролі, які одна по одній почали переходити до Карпенка-Карого, знайшли в його особі сильного актора, який мав уже свою, дуже характерну для нього манеру грати. Вона полягала в повній невимушеності поведінки на сцені, у спокійних рухах, в скупих жестах, при повній відсутності комікування або перегравання для більшого ефекту, як то траплялось у грі інших, навіть досвідчених акторів. Простота, натуральність — саме життя.
Ота простота не відразу була оцінена деякими акторами нашої трупи, і тому в перші дні появи Івана Карповича в ній йому доводилось чути прикрі зауваження й навіть злорадні вичитування уривків з рецензій, які несприятливо відгукувались про його гру. Згодом усе те розвіялось, і самі актори почали радитися з Іваном Кар-повичем щодо своїх ролей. Авторитет Івана Карповича зміцнів. Усі в трупі почали щиро ставитися до нього й поважати.
Але ще довго він тримався осторонь від усіх, сидячи у глибокій задумі або в порожньому залі, або біля режисерського столика на сцені, його зажурене, смутне обличчя якось дивно вирізнялось на тлі веселого гурту акторів і актрис. "Йому, певно, все ще чуються погребні дзвони", — думала я, поглядаючи на його самотню постать.
Але несподівана подія в моєму особистому житті примусила мене забути про все. До мене приїхала моя мати, не попередивши мене заздалегідь. З вокзалу вона чомусь приїхала прямісінько до театру. То був колишній театр Бергоньє, де в наші, радянські часи грає театр їм. Лесі Українки. Перша наша зустріч, на жаль, відбулася при свідках, у присутності декого з хористок і хористів. Кажу, на жаль, тому що ота перша зустріч з матір'ю викликала великі неприємності для мене трохи пізніше.
Михайло Петрович, з яким я познайомила мою матір, дозволив мені піти додому, запросивши мою гостю приходити до театру на вистави хоч кожного вечора.
Моє життя й моя робота дуже сподобались матері. Вона заплакала від радості, побачивши мою чисто прибрану кімнату, чисту білизну й одежу в гарному порядкові в шухлядах комода, який, за відсутністю гардеробної шафи, був єдиним моїм сховищем і для одежі, й для білизни.
— От ти вже, нарешті, цілком самостійна людина! — казала вона з великою втіхою.
Вона теж потішила мене, розказавши, що самодур вітчим мій Йосип Пілецький зовсім змінився, став таким майже, яким був до свого ув'язнення. Тому сестра моя Юлька вже не служила по людях, а жила вдома, тим більше, що я висилала їм усім грошову допомогу.
Перебування матері в Києві тривало дуже недовго. Але вона все ж побувала на деяких наших виставах, захоплювалась грою провідних артистів, поплакала над долею Олени з "Глитая", посміялась над водевілем "Як ковбаса та "арка", де Кропивницький грав Шпоньку, Садовський — Шила, а Заньковецька — хазяйку заїжджого двору.
Мені цікаво було стежити за виразом обличчя моєї матері під час дії. Вона дуже жваво реагувала на все, що відбувалось на сцені, і це надзвичайно тішило мене. Я зблизька могла пересвідчитись у тому, як чесні й простодушні люди, не розпещені театральними видовищами, сприймають наші вистави, що вони відчувають під час сценічної дії, які думки збуджують у них прилюдні покази найінтимніших почуттів людини. Враження від вистав у матері було надзвичайне. Вона ніби побачила все в якомусь новому для неї освітленні. У неї я ще в ранній своїй юності помітила цікавість до життя різних людей, до їхніх характерів і тепер, під впливом того, що вона бачила на сцені, її багата пам'ять вертала їй спогади про минуле. Мати була готова до ранку говорити зі мною про те, що вона бачила в театрі, наводила порівняння між сценічними персонажами й тими людьми, яких вона знала.
Отже, слухаючи її, я твердо переконалася, що театральне мистецтво не просто розвага, а сильний поштовх до збагачення людини враженнями та поглибленням тих знаннів, які вона набуває, живучи серед товариства. Під впливом же вражінь, сильних переживань збуджується думка, а за думкою виникає переконання.
"Так, — казала я сама собі, — правду говорить Старицький, що театр — то живий організм, який може рухати вперед людськість до нових висот культурного розвитку". Я про те дуже багато тоді розмовляла з матір'ю моєю, і вона цілком погодилась зі мною, що театр не тільки розвага, а й учитель.
Повна радості за мене поїхала мати додому, щоб там розказати вітчимові й меншим дітям про моє життя і працю в українському театрі, яка, на її думку, була хорошим ділом, цілком почесним для молодої дівчини. Я зовсім не сподівалася, що її приїзд міг спричинитися до будь-яких неприємностей для мене. Адже ж і Михайло Петрович і інші керівні люди нашої трупи дуже прихильно поставились до неї, розмовляли з нею, розпитували про життя людей на селі і взагалі дуже щиро й привітно поводилися з нею, коли вона заходила до мене за лаштунки. Все неначе було гаразд. Мати неначе всім сподобалась і все в театрі сподобалося матері.
На жаль, не все було так добре, як мені здавалось. Почалося воно несподівано. Одна з хористок спитала мене, чому я зі своєю матір'ю розмовляла польською мовою. Вона, мовляв, пересвідчилася в тому, що мати моя чудесно розуміє й українську, бо розмовляла з деким з хористів, а до того і вистави наші так радо відвідувала, і все те, що говорилось на сцені, дуже добре розуміла.
На те запитання я відповіла, що у нас вдома вживалася завжди і українська і польська мови нарівні. Польська мова, тому що батьки наші були поляки зроду, а українська, бо батьки наші й ми жили завжди серед селян, українців і вважали її теж своєю рідною. Батьки хотіли, щоб ми знали не тільки мову того народу, серед якого народились і жили, а й польську. Тому й мати моя звикла говорити до нас, дітей, по-польськи.
— То виходить, що ви полька, а працюєте в українській трупі? — звивувалась моя співбесідниця і, пхекнувши, відійшла від мене до гурту хористів, яким почала щось казати пожвавлено, а вони при тому поглядали в мій бік з цікавістю.
Щоб уникнути отих неприємних поглядів, я побігла до костюмерної, де, сівши на кріселко перед люстром, сильно зажурилась. "Виходить, коли я полька з народження, то мені вже не можна вважати Україну своєю батьківщиною, не можна працювати в українському театрі? — запитувала я себе саму. — Чому ж це так? Усі мої рідні навчали мене змалечку любити український народ і вважати його рідним". Пригадались мені знову улюблені слова мого діда Ксаверія Сіраковського, який навчав і своїх і чужих: "Жийме з народем!" Мати так часто повторювала нам отой заповіт. "Хіба не за простий український люд постраждали мої рідні дядьки, Северин та Іван? А Йосип Пілецький, чи не за простий народ відсидів він аж десять років в одиночному казематі?!" — аж розсердилась я, неначе переконувала оту хористку, що поранила тоді моє серце своїми запитаннями та презирливим до мене ставленням.