в неволю" та деякі інші, вже зараз не пам'ятаю. Ролей у нього було ще небагато, бо він тільки незадовго перед нашим від'їздом вступив до трупи. Маша хотіла заспокоїти брата і стала запевняти його, що він цілком добре виконував свої ролі. Панас Карпович аж розгнівався на неї, назвав її нещирою й поганою сестрою-другом. Він чекав від неї поради, як від людини що вже походила по сцені більше, як він. Він сказав, що не хоче бути посередніх здібностей актором, бо українська сцена потребує акторів видатних, які могли б завоювати для неї високе визнання публіки.
— Я покину сцену, коли пересвідчусь, що в мене нема справжнього акторського таланту, — сказав він рішуче. — Це буде для мене великим фіаском! Я мріяв, що зможу бути цінним поповненням в акторському складі, саме таким, який потрібен для слави нашого рідного мистецтва.
— Звідки нам брати досвідчених акторів? — спитав він з болем у голосі і навіть з докором, неначе Маша була винна в тому, що на Україні в ті часи не було спеціальних театральних учбових закладів, де б здібна молодь могла навчатися акторської майстерності.
В українські трупи йшли здебільшого недоучки та мало підготовлені до акторської справи люди. Тому так багато було тоді акторів, які, не маючи ні до чого хисту, вступали на сцену.
Оте болісне прагнення Панаса Карповича опанувати в досконалості уміння втілюватися в образ було характерною рисою його акторської діяльності. Я мала змогу переконатися в тому пізніше, про що й скажу в свій час.
МОЄ ЗНАЙОМСТВО З ІВАНОМ КАРПОВИЧЕМ ТОБІЛЕВИЧЕМ
Під час подорожі до Єлисавета наша трупа справляла дуже приємне враження. Всі актори і актриси були одягнені пристойно, навіть елегантно. Зовнішній вигляд усіх нас вже сам по собі свідчив про те, що трупа Старицького була солідною й цілком забезпеченою з матеріального боку.
Публіка, яка, очевидно, скучила за українськими виставами, щовечора переповнювала театр і уряджала головним нашим акторам, Кропивницькому, Заньковецькій та Садовському, постійні овації.
"Наталку Полтавку" готові були дивитися хоч і кожного дня. Голосно ридали над трагічною долею Олени, охоче сміялись і плескали в долоні, коли Цвіркунка, гнучка і пластична, носилась по сцені у вихорі бурхливого козачка. Без кінця і краю викликали Кропивницького в різних його ролях, особливо — у водевілях "По ревізії", "Як ковбаса та чарка" та в ролі дурника Стецька.
В Єлисаветі я, нарешті, побачила Івана Карповича То-білевича, старшого брата молодих Тобілевичів, Миколи та Панаса. Він приходив подивитись на наші вистави, бував і за кулісами — завжди у костюмерній Кропивницького та Садовського. Тому я з ним майже не зустрічалася
Маша тоді оселилася в домі Тобілевичів, на Знамен-ській вулиці, де вона мала змогу бачитись зі своєю донечкою Женею і з родичкою Катею, котра доглядала діачинку краще за рідну неньку, як казала про неї Маша. А я жила з Ганною Петрівною Затиркевич. Було мені в неї дуже добре. Вона була дуже хазяйновита жінка, сама варила, сама й прала для себе. Характер в неї був спокійний, і я не пам'ятаю ні одного випадку, коли б вона розгнівалась на мене, або я на неї. Саме в той час вона працювала над новою роллю Секлети у п'єсі "За двома зайцями" і у вільні від театру години голосно читала свою роль, вивчаючи її напам'ять. Коли в мене був час, то вона просила мене почитати з нею.
Затиркевич виписувала не тільки свою роль, а й слова своїх партнерів, з якими їй доводилося вести ту або іншу сцену. Для мене було дуже корисно так працювати з Ганною Петрівною, бо я стежила за тим, як вона шукає правдивої інтонації. Скаже яке-небудь речення, примружить очі, а то й зовсім заплющить їх, неначе прислухаючись до якогось внутрішнього голосу, і знову повторить ті самі слова вже іншим голосом або з іншою інтонацією. Шукаючи правдивого звучання, вона так робила не раз і не два, а доти, поки не знаходила того, що шукала. Вона не працювала перед дзеркалом, як робили деякі актори, про що я довідалась уже пізніше. Характерні ролі жінок виходили в неї цілком натуральними. Затиркевич завжди була правдивою, цілком реальною в тих образах, які вона відтворювала. Я навіть дуже дивувалася з її здібності грати простих мужичок, бо знала, яке вона здобула виховання. Проте інститут шляхетних дівчат не залишив глибокого сліду в її зовнішності. Не було в неї ні певної штивності в корпусі, ні штучної стриманості в рухах, жестах, в манері говорити, сміятись, як того навчали інституток. Навпаки, на її поведінці позначилось швидше життя серед простого народу.
Одного дня, прийшовши трохи раніше на репетицію і йдучи через сцену до костюмерної хористок, я побачила біля режисерського стола трьох мужчин. Один з них був Михайло Петрович, другий — Марко Лукич, а третього я не роздивилась, бо дуже засоромилась, побачивши обох наших керівників уже за роботою. "Невже спізнилась?!" — подумала я і хутенько побігла за куліси. Адже ж репетиція повинна була розпочатися того дня з виступу хору.
Виявилось, що я не спізнилась, навпаки, прийшла трохи завчасно. Хористки дуже жваво про щось гомоніли між собою. З розмов моїх товаришок по сцені я довідалась, .хто був третій за режисерським столом. То був саме той старший брат Тобілевичів, про котрого я так багато чула раніше від Маші Садовської. Виявилось, що Іван Тобілевич став від того дня новим членом нашої трупи. Дівчата казали, що ніби його було звільнено з посади. Хтось із них чув, як напередодні Михайло Петрович, розмовляючи з Іваном Карповичем, дуже радів з того і просив його обов'язково вступити в трупу, щоб працювати разом на користь рідного театрального мистецтва.
Вже значно пізніше, з власних документів І. К. Тобілевича, я докладно довідалась про оту подію звільнення його з посади секретаря Херсонського губернського правління, яка мала місце 4 жовтня 1883 року. Те звільнення було зроблено за наказом міністра внутрішніх справ від 25 вересня того ж таки самого року, за № 2517. Усе те було записано до його формулярного списку, що мав назву "Атестат".
"Нема такого злого, яке б на добре не вийшло!" — каже народне прислів'я. Гадаю, що в житті І. К. Тобіле-вича це прислів'я таки справдилось. Недурно про це сказав письменник наш, Іван Франко: "Одним поліційним чиновником стало менше, а український народ придбав собі письменника-класика". Можливо, що без цього весь життєвий шлях письменника й високо талановитого актора став би зовсім іншим.