Але боялась я надаремно. Під мелодійне звучання оркестру завіса повільно пішла угору і Заньковецька — Наталка опинилась перед публікою така ж спокійна, як за хвилину перед тим, коли вона чекала свого виходу. Вона трималася на сцені так невимушено, просто, неначе селянська дівчина, яка була сама, без жодного свідка її поведінки. Заньковецька здалась мені зовсім новою людиною, не тією, яка розмовляла зі мною ще незадовго перед початком вистави. Перед глядачами стояла справжня дівчина, яких було так багато по селах широкої України. Вона так щиро журилась за своїм коханим Петром, від якого давно вже не було звістки, що журба її хвилювала усіх. Чесність тієї дівчини була така ж наявна, як і її хвилююче кохання до парубка, що його вона дожидалась усупереч різним перешкодам та нещастям. Пісня Наталки "Чого вода каламутна" настільки глибоко проймала душу слухача, що хотілось навіть заплакати. Звуки голосу Заньковецької були щирі й цілком відповідні до тих слів, які вона вимовляла. Я не питала тоді сама себе, чи гарний був у неї голос. Я відчувала, що в ньому звучить сама правда, життєва правда. До того незабутнього вечора я ще ніколи не чула такого виконання цієї пісні.
Блискавичне перевтілення артистки в образ тієї людини, яку вона показувала на сцені, примусило мене, недосвідчену, здивуватися й захопитись. "Так от чому всі так хвилюються й до глибини душі переймаються всім тим, що каже і робить Заньковецька на сцені!" — думала я під час антракту. "Оце і є справжній сценічний талант, — вирішила я, — примусити публіку забути, що перед нею артистка, і повірити кожному її слову".
Успіх нашої вистави був настільки великий, що забути про нього не можна. І не тільки Заньковецька викликала бурю оплесків, інші актори теж були на висоті. Особливо виділялись серед них М. Л. Кропивницький та М. К. Садовський. їхні прізвища чулися в бурі викликів: "Браво!" Кропивницький виконував роль виборного, а Садовський — Миколи. Обидва вони неначе були справжніми представниками села, така природна й натуральна була їхня гра. Видно, що як один, так і другий дуже добре знали село. Я не здивувалася, побачивши Кропивницького і Садовського на сцені. Я ще тоді не знала, яке то було високе акторське уміння — так перевтілитися в образ, щоб примусити глядачів забути, що перед ними актор.
Марко Лукич був тоді досить в тілі, і це якраз робило його постать підходящою до образу літньої людини, якою й мусив бути виборний за п'єсою. У його спокійних рухах, у його засобі палити й закурювати люльку позначалась вдача селянина, розумного і трохи хитруватого. Таких мені, живучи на селі, доводилося багато зустрічати. Він діяв не поспішаючи, неначе метикуючи, що воно з того вийде, і так щиро, ніби радив возному взяти Наталку собі за жінку, його діалог з возним, перед тим як він подає йому свою пораду свататись до молодої й гарної дівчини, мав у собі щось невловиме, від чого ставало зрозумілим, що хитрий виборний тільки виграє час, аби самому обміркувати дивну для нього новину.
В очах Кропивницького, у його маніпуляціях з люлькою відчувалась ота хитринка, яка дуже часто з'являється в українського селянина, коли він хоче вибрати правильне рішення у трудному для нього питанні й не показати своїх сумнівів співбесідникові.
Не дивно, що й публіка те помітила у його поводженні і в розмові з возним, бо нестримно реготала при кожному його запитанні: "А вона ж вам що?"
Так само виразні були у Кропивницького його сподівання на чарку горілки, коли він, як сват возного, неначебто щасливо скінчив справу сватання в хаті у Терпилихи, матері Наталки. Та, бідна, не мала чим пригостити його, а виборний — Кропивницький усе ще сподівався, затримуючись у хаті, вдаючи тільки, що він уже готовий піти. Уся поведінка виборного, його розчарування дуже смішили публіку, і вона без кінця викликала артиста, коли він, нарешті, вийшов.
Разом з тим, бажання виборного випити, а може й закусити, що так виразно позначалося на його поведінці наприкінці розмови з Наталкою й Терпилихою, свідчило про те, що натура в нього була хабарницька. Адже ж він знав про тяжке матеріальне становище Терпилихи. Отак без слів, самими лише рухами й жестами Кропивницький умів підкреслити характерні риси того персонажа, якого йому треба було відобразити на сцені.
Таким же неперевершеним був він і в інших своїх ролях. Особливо влучні були його жести й рухи, коли він, уже не селянин, а пан у водевілі "Як ковбаса та чарка, то й минеться сварка", удавав, що прагне випити ту чарку, повну горілки, котру залишив на столі його ворог, другий пан, з яким він був у сварці. Пізніше я скажу й про інші його ролі, а тепер мушу триматись послідовності тих подій, про які я отут згадую.
Наскільки типова була постать Кропивницького в його ролі виборного, настільки ж типовою була постать Садов-ського в ролі Миколи, наймита. Худорлявий, убого вдягнений, сирота, він сам собі латає одежу і тим показує і своє убозтво, і свою самітність, і своє сирітство. Таким хотів його показати і автор п'єси "Наталка Полтавка". Але хотіти — це не те саме, що зробити. На сцені у той вечір сидів під тином наймит, молодий ще парубок, який, латаючи одежу, співав таким приємним, повним почуття голосом, що не можна було не полюбити того бідолаху. Так би
и взяла від нього голку, та ще з такою довгою ниткою, яку невмілі руки широко відводили від себе при кожному окремому стьожку. Не можна було не всміхнутися отим його невдалим рухам, які свідчили, що ця робота трохи захитра для нього, дужого парубка.
А голос його, характерний для виконавця народної пісні, був повний суто народних інтонацій і викликав глибоку симпатію до нього. Я чула вже раніше, на обіді у Старицьких, як співав Садовський, і тепер, слухаючи його в ролі Миколи, все ж таки дивувалася його голосу і тому вмінню співати, яке робило цей голос прекрасним і глибоко зворушуючим душу.
Образ Миколи вийшов у Садовського надзвичайно колоритним і дуже привабливим. Хоч і "обдертий", він не втрачає віри в життя і готовий радіти за свого друга і співчувати йому сердечно. А коли доля кривдить Петра, Микола охоче береться допомогти йому, викликати до нього Наталку, хоч і знає, що його зовнішній вигляд мало пасує до того оточення, яке повинно було бути в хаті, де йшло сватання й заручини. Із зовнішньої поведінки Садовського було помітно, що він розуміє, який у нього вигляд, а тому намагається причепурити і свій одяг, і свою голову. Відчувалося, що Миколі не хотілось осоромити ні Наталку, ні Петра, посланцем від якого він мав з'явитись у Терпилихи. Як щиро радів Микола, коли справа із сватанням возного ламалася! Нічого не кажучи, він впевнено і з почуттям власної гідності знімав рушники, якими були перев'язані свати, і перев'язував себе через плече, а молодому Петрові чіпляв на руку хусточку молодої, ознаку, що вона погоджується йти за нього заміж.