Скільки тяжких думок передумалось мені тоді, коли я йшла за труною Миколи Віталійовича. Згадалась моя перша зустріч з ним і подальше знайомство. Глибока вдячність до нього сповнила моє серце і викликала невпинні сльози з очей. Адже ж йому одному я завдячую тим, що не загинула в моїй ранній молодості. Він показав мені той шлях, яким я йшла протягом довгих років свого життя.
На його могилі я чула багато промов, але найбільше мене потрясли слова того промовця, який з глибокою тугою в голосі вигукнув:
— Плач, Україно! Ти втратила найкращого свого сина!
Запам'ятався мені й вірш молодого тоді ще нашого поета Максима Рильського "Жайворонок". Я чула, що написав він його тоді, коли Микола Віталійович Лисенко був живий та бадьорий. А судилося поетові присвятити той вірш композитору, коли він був уже в труні. Подаю тут цей твір, бо знаю, від якого глибокого, щирого серця він став вінком на могилі дорогого М. В. Лисенка:
Вився жайворонок, вився
Над полями.
Розважав людськую тугу
Він піснями.
Вився жайворонок в небі,
У блакиті,
Сонця золотом гарячим
Оповитий.
Вився з вільними піснями
Над полями —
Вився жайворонок, вився
Над женцями.
Було важко працювати,
Піт котився...
Та що з того? Понад нами
Той спів лився!..
Той спів вільний і небесний,
Спів блакиті...
Вився жайворонок, сонцем
Оповитий!
Звідкіля ж взялась та куля,
Що убила
Любу пташку, що всі люди
Так любили?
Звідкіля взялась та куля
Громовая,
І де ділась срібна пісня —
Хто це знає?
На землі лежить недвижно
Пташка вбита,
Сонцем слави і любові
Оповита!.
Поховали, потужили та й розійшлися з кладовища, а в серці у багатьох, так само, як і в мене, залишилась болюча рана, яку трудно було вже вилікувати. Театр наш не міг не відчути тієї непоправної втрати. Адже ж Микола Віталійович так багато зробив для нього. Всі актори, особливо співачки і співаки, довго згадували його і плакали. А чи ж тільки в нашому театрі? Я певна, що всі люди по всій країні і за межами її, особливо ті, котрі знали Миколу Віталійовича особисто, не могли забути його й не відчути такої самої глибокої туги, яку відчували ми, актори, що мали щастя працювати під його керівництвом. Хай буде земля йому пером, дорогому нашому учителеві й другу.
Не знаю вже, як готувалась нова опера "Роксолана" Січинського. Мене в той час не було в Києві. Я виїздила на хутір і тієї опери не бачила. Чула тільки, що успіху вона не мала. А інші опери, які ставились у Садовського, я бачила всі і можу з певністю сказати, що йшли вони дуже гарно. Садовський ніколи не шкодував грошей на їхнє оформлення. Спеціально для кожної опери виготовлялись костюми й декорації. Світлові ефекти посилювали ілюзію від того, що діялось на сцені, а хор та оркестр звучали якнайкраще. Преса відзначала хорошу художню якість вистав у театрі Садовського, і це було цілком справедливо. Адже ж під час моєї праці в трупі Саксаганського часто-густо використовувались ті стандартні декорації, які ми заставали майже в кожному театрі і які не завжди могли похвалитися своєю свіжістю. Звичайно, декоратор Панаса Карповича завжди прикладав багато зусиль, щоб освіжити старі декорації і пристосувати їх відповідно до потрібного спектаклю. А в Садовського до кожної п'єси, до кожної опери готувалися окремі декорації, окреме оформлення. Це теж було великою новиною в українському театрі, до того часу мандрівному.
Пам'ятаю погляди Михайла Петровича Старицького на значення декорацій та іншого оформлення для кожної вистави. Садовський у своїй роботі в новому театрі керувався тими самими принципами, котрими керувався і Старицький, перший організатор художньої української трупи. Оту увагу Садовського до зовнішнього вигляду кожної вистави я помітила відразу. Мені було дуже приємно бачити його серйозне й уважне ставлення до постановок. Адже ж від зовнішнього художнього оформлення вигравало виконання артистами своїх ролей. У кожній виставі відчувалась якась загальна гармонія. Ніщо не різало око, ніщо не шкодило враженню від ансамблевої гри артистів. Ця гармонійність дійсно допомагала публіці сприймати виставу, як частину справжньої дійсності, як щось цілком реальне, правдиве. А в п'єсах-казках, що потребували деякої фантазії, ота ілюзія казковості підсилювалася сценічними ефектами та всім оформленням сцени. "Зачароване коло" Ріделя, "Казка старого млина" дуже вигравали від зовнішнього одягу спектаклів. Гра акторів ставала більш рельєфною і переконливою на тлі художнього оформлення.
Ну, а як же справилась трупа Садовського з п'єсою Островського "Тепленьке місце"? Вже те, що в цьому спектаклі брав участь сам Микола Карпович, виконуючи роль Вишневського, а роль його дружини Анни Павлівни грала Любов Павлівна Ліницька, могло гарантувати успіх п'єси. Роль Жадова виконував Іван Олександрович Мар'яненко, а Поліньки — Олена Денисівна Петляш. Усі вони були найкращим цвітом трупи, звичайно, не рахуючи Марії Костянтинівни Заньковецької, котра була й залишалась незмінно провідною зорею театру. Роль Білогубова грав цілком добре Іван Ковалевський, Досужева — Микола Вільшанський, а Кукушкіну — Ольга Петрівна Полянська.
Спектакль актори виконували у потрібному темпі, в повній гармонії сценічного звучання. Фігура Садовського, його уміння триматись на сцені, ніколи не зраджуючи характерним типовим лініям образу, була дуже характерною для змалювання тогочасного чиновника-кар'єриста, що посідав уже цілком забезпечене, високе, надійне місце серед таких самих, як і він, бездушних чиновників, не людей, а швидше "футлярів" на службовців.
Жадов — Мар'яненко грав свою роль непогано, видно було, що людина ця дійсно відрізняється і своїми поглядами і своїм сприйманням навколишнього життя від усього чиновничого й міщанського оточення. З якою глибокою ніжністю вмів Мар'яненко навертати на свої переконання щиросерду, хоч і невеликого розуму молоду Поліньку, свою кохану дружину! Адже ж йому доводилось переборювати вплив страшних для живої людини міщанських традицій і звичок її матері, яка навчала дочку перше "впіймати" жениха, а потім "тягнути" гроші з чоловіка, використовуючи для цього можливі, неможливі і просто огидні засоби. З отим віковічним впливом батьків на дітей мусив боротись ідеаліст Жадов, боротися, знесилюючись у борні, а проте переборювати. Полінька — Петляш справляла велике враження на публіку своєю зовнішністю, чарівною вдачею й тією сердечною чистотою, яку вона вміла показати навіть під час докорів коханому чоловікові. Видно було, що. оті докори йдуть у неї не від ураженого серця, а швидше від постійної звички коритись матері і слухатись її. Було ясно, що сама вона радо б жила так скромно, як дозволяли дуже маленькі заробітки Жадова, і коли б не матір, що весь час баламутила її, то ніжність і кохання дружини могли б тільки допомогти чоловікові в його борні проти неправди та бюрократизму.