Отже переробляти "Суєту" Іван Карпович остаточно відмовився. "Для чого?" — питав він і пояснював, що п'єса пішла вже до цензури і що усяка переробка обов'язково потягне за собою інші зміни і не тільки в останній дії, а й у попередніх: "Краще написати нову п'єсу, ніж витрачати час на переробку!"
Комедію "Суєта" було надіслано до цензури 1 серпня 1903 року, про що Іван Карпович написав у той самий день своїм дочкам Орисі та Марії, які були тоді в Женеві. "П'єса "Суєта", — писав він, — дуже подобається всім і дядькові Миколі (Садовському — С. Т.) в тім числі. Панас (Саксаганський — С. Т.) невдоволений тим, що нема значних пануючих ролей; але то байдуже, я не пишу ролі, а пишу п'єсу, в котрій дружним ансамблем треба висловити основну ідею самої п'єси. Панасові і "Гандзя" не подобалась, бо нема ролі. Конечно, коли задача драматурга буде в тім, щоб
писати ролі для акторів, то він ніколи не напише літературної речі, але задовольнить одного-двох акторів".
З цього листа видно, що драматург дбав якнайбільше про літературну вартість своїх творів. Не акторів він брався задовольнити, а хотів поділитися з широкою публікою тими думками, які він вважав корисними й потрібними для людськості. Тому, може, всі його персонажі, хоч і були вдягнені в суто національний одяг, відповідно до своїх характерів, могли діяти в будь-які часи і в будь-якій країні. Почуття і прагнення персонажів п'єс Івана Карповича можуть бути зрозумілі усім. Хіба мало по всьому світі таких чадолюбивих батьків, як Терешко Сурма зі своїм Матюшею? А Михайло Барильченко? Хіба він не з рідні російським фамусовим та французьким журденам або жорж данденам? Хіба питання кар'єри не є одним з найважливіших по всіх країнах світу? Кожен тип, якого вивів у своїх творах Іван Тобілевич, може знайти свого двійника в літературі інших народів.
Всупереч сумнівам Панаса Карповича щодо ролі, яку він міг би зіграти в "Суєті", йому довелось виконувати в ній, як уже згадувалося раніше, не одну, а дві: Івана Барильченка та кухаря Тарабанова. Обидві ці ролі він грав прекрасно, виявляючи широчінь свого сценічного таланту. Молодий, повний темпераменту Іван Барильченко малювався художником Саксаганським як сильна духом і тілом людина. Дарма, що публіка бачить його на початку п'єси повним вагань і сумнівів. Сумління примушує молодого хлопця, який щойно повернувся з військової служби, серйозно поставитись до вибору того шляху, яким йому найкраще піти в житті. А що, як він зробить непоправну помилку і піде не по тій дорозі? Що буде, як він потрапить у своїх творчих шуканнях та не на свою "вулицю"? В усіх його рухах відчувається рішучість, енергійність, а в інтонаціях мужнього голосу звучить палкість натури, щирість переконань. Він має свої погляди на життя, свої власні думки і вміє їх висловлювати. Особливо пристрасно говорив Іван — Саксаганський про свої погляди на значення театрального мистецтва. Адже ж то були не тільки погляди Івана Барильченка, а й власні думки артиста і його друга та брата, самого автора п'єси Івана Тобілевича. Обидва вони віддавали свої сили на працю в театрі, обидва любили театр палко й самовіддано. І це не Барильченко, а вони говорять його устами: "...Сцена ж — мій кумир, театр — священний храм для мене!.. Служить таким широким ідеалам любо. Тут можна іноді й поголодать, щоб тільки певність мать, що справді ти несеш несхибно цей стяг священний!"
Усією своєю діяльністю брати "Тобілевичі довели, що то були не слова лише, а привселюдне виголошення їхнього творчого кредо.
Подавши такий рельєфний малюнок героя, майбутнього борця за дорогі для нього мрії, Панас Карпович у наступній дії виходив на сцену зовсім в іншому образі непросипенного п'яниці Тарабанова. Розхлябаність в ході, непевність у рухах, неначе припухле від п'янства обличчя і зовсім інше звучання голосу. Саксаганський так блискавично перевтілювався з образу Івана в образ цієї пропащої людини, що публіка тільки з афіші дізнавалась, що Івана Барильченка і Тарабанова грав той самий артист.
У листі до сина Назара від 1 серпня 1903 року Іван Карпович записав дві важливі для нас події: "Вчора пройшла вперше "Гандзя"... сьогодні посилаю "Суєту" до цензури".
Отже, "Гандзя", нарешті, повернулася з цензури, і трупа, яка нетерпляче на неї чекала, могла приступити до її втілення на сцені. Ентузіазм акторів був такий великий, що п'єсу виготовили за десять днів. Щодня відбувалися репетиції, шились нові костюми, готувались декорації й увесь потрібний реквізит.
Усіх робітників нашої трупи охопило тоді одне спільне бажання: поставити "Гандзю" якомога швидше. Тому всі ретельно, із захватом працювали. Вперше п'єсу поставили 31 липня 1903 року в Харкові.
Ось що написав про цю подію сам Іван Карпович у листі до Ярини та Марії: "Гандзя пішла 31, в четвер... Збор для будня був надзвичайний 500 руб., хоча деякі актори грали не важно, але взагалі п'єса пройшла добре. Таких п'єс в репертуарі ще не було, через те публіка і актори були в настрої. Приймали, добре. Ліницька була дуже красива Гандзя і грала зовсім-таки гарно. Багато ефектів — зробили своє діло".
Щождо п'єси "Суєта", то вона теж благополучно повернулася з цензури і в 1904 році ми вже могли виставляти її на сцені. Закінчивши з "Суєтою", трупа почала працювати над п'єсою Івана Франка "Украдене щастя". Отже ті роки були щасливі для нашого репертуару. Завдячуючи новим п'єсам високої літературної вартості, слава про наш театр далеко розійшлася по Україні.
Відпочивши трохи від творчої роботи письменника, Іван Карпович у серпні 1904 року почав писати п'єсу "Житейське море", продовження "Суєти". Ця п'єса, так само як і "Суєта", не пролежала довго в цензурі. Вже на початку 1905 року вийшов з друку п'ятий том драм і комедій Івана Тобілевича, до якого увійшли "Гандзя", "Суєта", і "Житейське море". П'ятий том друкувався в Полтаві, виданням друкарні Г. І. Маркевича.
"Суєта" не вичерпала всього того, що задумав сказати письменник Тобілевич про значення сім'ї в колі інтересів, які близько стосуються землі. "Земля", себто простий уклад життя серед природи, у тісному зв'язку з фізичною працею, яка, втомлюючи людину фізично, не дає їй змоги піддаватися хвильовим впливам різних сильних пристрастей, могла, на думку Івана Карповича, цілюще впливати на змучену душу людини, знесиленої боротьбою зі своїми власними бажаннями чогось усе кращого й кращого, бажаннями, яким, звичайно, немає меж, коли людина потурає вибухам своєї невгамовної крові. Знов таки і в "Житейському морі" автор ставить питання сім'ї, як проблему для людей, професія котрих вимагає частої і довготривалої розлуки чоловіка з жінкою та дітьми. Особливо важливо було це для акторів мандрівних труп, бо численні переїзди з місця на місце не дозволяли артистам возити за собою всю свою сім'ю. Адже ж дітям треба було вчитися в учбових закладах, що ніяк не могло пов'язатися з постійними подорожами батька або матері. Грудне було життя артистів, і хвилі житейського моря частенько кидали їх не в той бік, куди їм треба було.