— Ех, а я жодної книжки не повернув! — раптом зажурився Толя. — Ех, вам же читати тепер нема чого!
Я злякався.
— Невже ти, Толю, хочеш повернути усі мої книжки?
— Ні, не хочу, — втішив мене Толя. — Але щоб ви не вмерли з нудьги, я дещо дам вам почитати. І знаєте що? Свій власний рукопис! Бачте, у мене довгий час жив справжній Невидимка… Що, цікаво? Отож!
Я з хвилюванням розгорнув Толин рукопис. Я читав його і дивувався. Дивувався і читав далі. Я ковтав сторінку за сторінкою і розпачливо хитав головою. Подумати тільки, отут за стіною мешкав єдиний у світі живий Невидимка, а я його так і не бачив! А коли я дізнався, що накоїв Лесик, я аж заскреготав зубами.
— Що ви зробили з Лесиком? — діловито запитав я. — Відбивну котлету?
— Нічого не зробили, — спокійно відповів Толя і розсудливо додав: — Адже кожен з нас міг додуматися пофарбувати Невидимку. Навіть Боб міг. То чому ж ми повинні робити саме з Лесика відбивну котлету?
— А й справді, — змушений був погодитися я.
А Толя згорнув свій рукопис і сказав:
— Ну, як, цікаво? Отож! Завтра я вам знову принесу цю історію. Начитаєтеся досхочу! А то, я бачу, читати вам зовсім нема чого…
А наступного дня я зустрівся на сходах з Толиним батьком.
— Добрий день, Миколо Степановичу, — привітався я.
— День добрий, Юрію Дмитровичу, — привітався він.
— А ви добре тоді повелися! — похвалив його я. — Мало хто з батьків подарував би синові пофарбовану кімнату.
— Яку пофарбовану кімнату? — вирячився на мене Микола Степанович.
— Як яку? — теж здивувався я. — Хіба ви забули, як Толя "Ракетою" фарбував Невидимку? Невже не пам’ятаєте?
— Якого це Невидимку? — остовпів Микола Степанович.
— Як якого? А отого, що довгий час мешкав у вас без прописки!
І тут несподівано Микола Степанович чомусь обурився:
— Ну, знаєте, Юрію Дмитровичу! Якби я вас не поважав… Звести на людину отакий наклеп! А я з вами ще у шахи грав!
— Але ж Толя усю цю історію описав!
— Він у мене ще попише!
І Микола Степанович грюкнув дверима, навіть не попрощавшись зі мною.
Одверто кажучи, я не годен був щось второпати. З одного боку, я беззастережно вірив Толі. Адже він описав свої стосунки 3 Невидимкою з такими подробицями, які переконали б найнедовірливішу людину, а з другого боку — оця загадкова поведінка Миколи Степановича.
Отак я сидів удома і сушив собі голову. Коли це заходить Толя. Я з приємністю спостеріг, що під пахвою він тримає рукопис.
Він похмуро тицьнув пальцем на порожні полиці для книжок і ще похмуріше зауважив:
— Ого, скільки я у вас книжок узяв! Повно місця! Знаєте що? Хай мій рукопис полежить на ваших полицях…
— Як?! — вражено спитав я. — Ти мені довіряєш свій унікальний скарб?
— Авжеж, — сумовито ствердив Толя. — Тато не хоче його й бачити…
— Але чому?
— Він вважає, ніби я його ганьблю перед сусідами. Ніби я звинуватив його у серйозному порушенні паспортного режиму… А ще він сказав, що у нього ременя на мене нема. Ех, ніколи не зрозумієш дорослих! І чому це немає окремої країни для дітей? Хоч би острів нам дали на Тихому океані…
Толя розпачливо махнув рукою і пішов.
А невдовзі до мене завітав Микола Степанович. З шахами!
— Зіграємо? — запитав він.
— Зіграємо! — зголосився я. Хоч яка нестримна у нього вдача, але з сусідами краще жити у злагоді.
А коли рахунок став мало не астрономічним — 45:45, Микола Степанович, ніби між іншим, докинув:
— Так-от про Невидимку… Цієї таємничої особи у нас ніколи не було, нема і вже не буде… Бачте, це Толя вигадав собі гру в Невидимку, щоб йому легше було вчитися… Зробив собі з навчання іграшку! Цілу фантастичну повість написав! Несерйозно, знаєте…
Ця звістка мене так приголомшила, що рахунок негайно виріс до 46:45 на користь Миколи Степановича. Поки я здивовано кліпав очима, він поставив мені дитячий мат.
— Дозвольте з вами не погодитися, — чемно зазначив я. — Жив у вас Невидимка! І, знаєте, певно досі живе… — Микола Степанович втупився в мене, а я тим часом безкарно громив його королівський фланг. — У Толі є хороша мрія — полетіти на Марс, полетіти на інші планети. Вам шах!.. Він мріє про чудові винаходи, які служитимуть людям. Запевняю вас, Миколо Степановичу, живе у вас в хаті Невидимка, хороший і незрадливий друг вашого сина. Навіщо ж його виганяти? Знаєте, виховання — це вам не іграшки… Вам мат, шановний!
Микола Степанович подивився на дошку і погодився:
— Маєте рацію… Знаєте що, я, мабуть, заберу у вас рукописи, бо мій Только сидить там темний, як ніч…
Він підморгнув мені і додав:
— Хай живе Невидимка!
Ось яка дивовижна пригода сталась у нашому домі. Але у мене ще є до вас запитання. До хлопців і дівчат.
А чи не живе й у вас Невидимка?