Гриня непорозуміло втупився в Єву. Покліпав безбровими очима і сказав, погрозливо розтягуючи слова:
— Ти що, проганяєш мене? Стой!.. Та ти знаєш...
— Ради бога. Чоловікові треба рано їхать.
І, не кажучи більше ні слова, Єва хутко й справно одягла п’яненького Гриню (відчувалася звичка), поставила його на ноги й попхала до дверей. Мирон сидів і зніяковіло усміхався (але, видно, схвалював жінку). Лице в нього розм’якло й стало блаженно-добрим.
— Мироне!.. Постой! В чом дєло! — зашаркав Гриня ногами.— Минутку! Серйозний разговор буде...
— Завтра,— сказала Єва.
Хтозна, де взялись рішучість і сила в її маленьких синіх руках. Тими руками вона вчепилася Грині в комір, вивела його в сіни, потім лагідно, але настирливо штовхнула надвір. І зачинила двері на засув.
"Давно б так!" — подумав Сашко, вражений тим несподіваним, що відкрилось йому в характері матері. Не така, виявляється, вона безвольна, коли треба рятувати щось дороге для неї. "Давно б так!" — подумки Сашко.
Коли мати повернулась до столу, батько все ще сидів, посміхаючись, але посмішка у нього була холодно-замислена. Та й розмова чомусь пригасла, не клеїлась. Відчувалася втома, якийсь холодок, якась вимушеність — усе те, шо назбиралося за війну і зараз стояло між ними. Це гнітило Сашка, він сидів і чекав: от-от повернеться тон затишок, тепло й спокій, що обгорнули його, коли сідали вечеряти. Але ні, т е не поверталося. Мовчанка затягувалась, ставала зловіщою, і мати сказала:
— Пізно. Давайте спать.
Вони разом полегшено зітхнули й встали з-за столу.
А вранці були сльози, було гаряче й хапливе прощання. Вони стояли, міцно пригорнувшись одне до одного, і батькові губи, сухі й гіркуваті, ловили Сашкові й материні вуста і шепотіли розчулено: "Ну, бувайте, бувайте... Сину, бережи її, ти ж тут хазяїн..." Мати невтішно схлипувала, здригалось її дрібненьке дитяче тіло, а батько пригортав її, прощався і не міг попрощатися.
Поїхав...
Зосталися вони вдвох, мати й син.
І залишилася їм батькова спиртівка, дві банки тушкованого м’яса, сірники, ще якісь солдатські дрібнички. Але ні, не тільки це. Залишалося розтривожене чекання, розворушена пам’ять. У старій пожовклій хаті все нагадувало про батька. Стіл — де він сидів за вечерею. Ніж — як нарізав черствий буханець солдатського хліба. Кушетка — коли підправляв розхитану ніжку. Та хіба лише в хаті зостались його сліди? А на подвір’ї, де він прочищав доріжку? А на городі, де ще чорніли лунки від його чобіт? А на річці, де вони ловили рибу? Все в хаті й за хатою нагадувало Сашкові про батька, про те, що він живий, що він поїхав на фронт і зараз воює з німцями.
І мати стала немовби іншою. За що б не бралася — мила посуд, розпалювала плитку,— вона подовгу замислювалась. Сяде на стілець — і щось згадує (і забуто лежать на колінах її розслаблені руки, а вона то хмуриться, то нараз усміхнено зводить брови. І знову похмурніє...) Цілу годину сидить, заглиблена у себе. Ніколи Сашко не бачив на її обличчі такої напруженої зосередженості, як зараз, такої складної роботи мислі. Видно, щось непросте обдумувала вона й вирішувала для себе.
А потім... знову повіяло в душу холодом.
Вирвався з-за хати крик, плач, дитячий вереск — як і тоді, коли Бойчуків везли на розстріл. Виявилось, що в сусідів радість і горе водночас: з етапу повернулась Тоня і тут же, слідом за нею, принесли похоронку на їхнього батька, на Арсена Бойчука. Та й радість була щербата — Тоня повернулась напівжива. Весною по воді гнали їх пішки в Німеччину, вона застудилась, а коли наші війська точили німців і звільнили каторжних, Тоня геть занемогла і вже в гарячці брела назад через скреслі річки, по воді, по страшному болоті. Доповзла додому і впала. Мати не встигла й поплакати над дочкою, бо принесли похоронну.
І, виявляється, похоронна блукала десь аж два роки, з фронтом ходила на схід і повернулась назад, і в ній повідомлялося, що червоноармієць Арсен Бойчук убитий у перший день війни на західному кордоні і що місце поховання його невідоме.
З цим папірцем у руках Бойчучка й стала на погребищі, заголосила, показуючи похоронну Єві і всьому селу:
— Ой, людоньки!.. Ой, людоньки!.. Що ж це воно робиться!.. Та ми ж його ждали, та ми ж тліли душею, та ми ж усі очі продивились за ним! — Вона голосила з моторошним надривом, похитуючись сюди й туди, як над могилою, а Катька смикала матір за пелену і ревла, не знаючи чого.
Єва прийшла від сусідів зчорніла. Сіла за стіл, підперла голову руками й принишкла. Довго сиділа нерухомо, і наче дим чи туман снував у її пригаслих очах. Вона про щось думала. Але задума її була інша — холодна її жорсткувата. Нарешті вона озвалась:
— Ой дурна, ой дурна жінка... Стільки перемучилась, | перестраждала, дочку свою до білої гарячки довела, ну й що? Хіба йому легше від того, мертвому? — І Єва згадала, як приходив до Бойчучки свататись Павло Кучугура, не біда, що підстаркуватий, зате пічник, ремесло таке, що знають і цінують людину скрізь; він не віддав би сім’ї на поталу. Єва хитала головою і повторювала: "Подумать тільки... З першого дня вбитий, з першого дня війни... А вона ждала". І стояв їй перед очима цей світ, такий хисткий і непевний, де все обривалось, пливло, щезало, де треба було хапатись за будь-що, аби не впасти, аби втриматись хоч над краєм берега.
Потім Єва зняла рушник з портрета. Сказала Сашкові: запилився рушник, треба сполоснути і знову повісить. Усе повторилось. І дощ, і вітер за вікном, і протяги, що шастали долівкою, і чиясь мокра постать у темряві. І навіть шепотіння. Спочатку зляканий шепіт, сварливий, потім тихіший, примирливий і зовсім лагідний.
Гриня... (У Сашка морозна хвиля пробігла по грудях). Невже після всього, що було, що сталось у світі — німці, фронт, батько — невже й після цього Гриня?
Сашко згадав старого солдата, його слова: не пиши. "Ні,— сказав Сашко.— Напишу. Як же далі мовчати?"
11
На бруствері окопу сиділа група саперів. Випала коротка перерва після сильного артнальоту фашистів. Німці били з правого берега Дністра, із закритих позицій, їх важко було дістати,— вдалося тільки знищити кулеметне гніздо, розташоване ближче, на прибережному схилі. Ущух артналіт, і сапери вилізли із сховищ на сонце — погрітися й покурити.