— Хай,— сказав Сашко.
— Із нашою матір’ю біда,— додав Сергій.— Цілу ніч, буває, сидить і косу чеше. Ти бачив, які в неї коси були — чорні? А тепер сиві стали, як у баби Марчихи. І жмутами вилазять.
— Війна,— сказав Сашко.
— Мабуть, скоро кінець,— зітхнув Сергій.
Вони разом встали, і Сашко із свого кубла вигрібав солому, бо всередині краща, а Сергій рівненько стелив її на вірьовку, і коли натоптав чималу копицю, вдвох стягли солому, кінцями вірьовки туго ув’язали її й обскубли з боків. Сергій уже намірився йти, і тоді Сашко, затинаючись, поспитав:
— Той... барабанщик у нас живе?
— У вас.
Губи в Сашка відразу посиніли, він холодно пробурмотів:
— Тільки матері не кажи про мене. Я тут батька ждатиму. Чуєш?
— Добре,— кивнув Сергій.— Хіба я дурний казать.
Сашко піддав йому в’язку на плечі, й малий, пригинаючись аж до землі, поніс житню копицю до села. За ним простелилась по снігу руда доріжка соломи. Сашко провів очима сусіда, уявив собі, як ітиме Сергій повз їхню хату, повз замерзлі вікна (і тінь матері замре на шибках), і Сашкові так закортіло в село, додому, хоч на хвилинку, хоч перегрітися... Проте він зітхнув і сказав собі: "Нічого. Потерплю. Їсти є що". І витяг з-під соломи вже захололого (і ще більшого від окостенілості) важкого, довголапого зайчиська.
Так, на стежці, що бігла по косогору, піймався йому вухатий.
І дивно. Сашко прокинувся серед ночі — на душі було якось тривожно. Ніби хтось кликав його чи зазирав у вічі. Хлопець підхопився, сторожко прислухався: що це? Миші? Від них шаруділа солома, пахло кислими гніздами, послідом, але до мишей він звик. Голодна мишва гризла ватник, точила онучі, нахабно шастала но тілу, проте Сашко спав і серед цього шкряботу й шастання. Інше розбудило його. І було воно, певно, не тут, не в цій посічкованій соломі, а далі, серед ночі, по той бік темряви. Сон йому розбурхало, і Сашко подумав: треба вилазить. Порачкував з нори, за ним поліз і собака.
Прислухались.
Стояла тиха морозна ніч. Світилися сніги, і це вразило Сашка найбільше: небо темне, а світло йшло від землі, від снігів, біле й холодне світло, яке раптово зливалося з темрявою, з мерклим беззоряним небом.
Тиша в степу. Тільки сухо шелестить морозний іній в повітрі. Та ще — Сашко уловив це потім — десь наче тинькав птах, б’ючи крилом об сніг. Собака занепокоївся, застриг вухами, повискуючи в темряву. І повискував тонко, нетерпляче, немов кликав: біжімо! "Що там, Шалай?" — спитав Сашко (кличка Шалай несподівано злетіла з язика і одразу сподобалась: пес таки справді пришалався до нього). Собака шарпнувся й кульгаючи застрибав по снігу. Сашко погнався за ним.
Ніч пересипала попелясто-білий іній, і пес губився в імлі, метляв хвостом десь попереду. Скоро він вивів Сашка на заячу стежку, застрибав хуткіше. І Сашко заспішив, серце його відчувало: щось є!
Сніг на стежці, побитій заячими лапами, хрустів, як скло. Вони бігли, наповнюючи тишу хрускотом, і нараз Шалай закружляв, заскімлив, до чогось принюхуючись. Тут і Сашко помітив: на снігу щось лежить темне.
Він підскочив і лапнув рукою: заєць! Ще теплий, ще з духом нагрітого тіла.
Сашко вхопив його — аж тут якийсь дріт, не пускає. Міцна дротина, і заєць наче припнутий до землі. Нарешті хлопець второпав: це ж його сильце! Його петля, поставлена хтозна-коли.
"Ага, піймався-таки!" — аж затремтів Сашко.
Чималий зайчисько, простягши лапи, лежав на снігу. Видно, він довго борсався, влетівши в петлю: весь дріт був накручений на пакіл, а сніг розгребаний до самої ріллі. На якусь невловиму мить хлопцеві стало жаль сильного й красивого звіряти. "Задушився",— подумав Сашко, приглядаючись у потемках до м’якої губатої пащеки зайця. Але так запахло йому підкопченим м’ясом, кролятиною, од якої він був сп’янів, що миттєву жалість тут же заступили практичні міркування: де знову роздобути вогню?
— Ну, Шалай,— радісно мовив Сашко,— є у нас харч.
І от зараз, провівши Сергія, він розкладав на снігу вогнище, щоб підсмажити м’яса. Вже не крився з вогнем, бо патрав не кроля, а чесно впольованого зайця.
9
Лежали сніги, а в повітрі запахло млостю, земною сирістю, відлигою. Стало далеко чути в степу. Небо зарясніло гайворонням, яке з криком кружляло над полями. І пташине каркання тривожно озивалося в Сашковому серці.
Повертало на провесінь.
Ще повівав різкуватий вітрець, але в затишку під скиртою потроху відтавала солома, і з острішка звисали прозорі тоненькі бурульки. Сашко посмоктував ті крижинки й куняв. Собака спав у нього в ногах. Тепер вони жили нерозлучно. Спали й ходили шукати їжу тільки разом.
Правда, спочатку Шалай побоювався хлопця: вночі, в люті морози тулився до нього, а вранці тікав із нори і хоч трусився від холоду, проте не підходив близько. Коли Сашко пробував погладити чи приманити його — в ньому прокидався звір, пес настовбурчував шерсть і гарчав. Та як не вишкірював зуби, а кролячі кістки зробили своє: він подобрішав. Якось удень, наївшись, собака з ситою вдячністю глянув на хлопця, підібгав хвоста і, розпластавшись, поповз на животі до Сашка, і був такий лагідний, такий винувато-покірний, що це аж не сподобалось хлопцеві.
— Встань,— сказав Сашко.— Не повзай.
З того дня вони подружились.
Пес лизав йому руку, лащився, заглядав у вічі. Видно, колись він був трохи збалуваний, знав людську ласку й тепло (ще до того, як здичавів), бо раптом виявив звичку спати не інакше, як притулившись до Сашкових грудей або скрутившись калачиком біля його ніг.
Він і зараз так спав, згорнувшись клубком, а морду накривши лапою. Уві сні клацав зубами — мабуть, щось кусало його. Він лежав смирно і раптом підскочив, ударив лапою по соломі і носа встромив туди: миша. Вбив, кінчиком зубів — з огидою — витяг і кинув убік. Мишей він не їв, тільки знищував, щоб не шастали перед носом.
А коли він знову ліг, поклавши перебиту лапу на вухо, Сашко потурсав його.
— Шалай,— сказав Сашко,— Дай лапу. Не цю, а болящу.
Собака подав, але боязко, жалібно і тоненько заскімлив. Він неначе благав, щоб йому не зробили боляче. Лапа, яку він підняв, дрібно-дрібно тремтіла.
— Не бійся,— сказав Сашко.
Хлопець обережно обмацав ногу: нижче коліна, в голінці, кістка була перебита: навіть крізь шкуру прощупувався злам і твердий хрящуватий наростень. Пес аж повискував, коли Сашко торкався до болючого місця.