Треба їх усунути, заки безмовними словами стануть проти них свідчити. Зроблять так. Не вилізуть із саней, поки з них не вийдуть шановні гості, Петро Лаврентійович з донькою. Тоді вони сховають непомітно ці нещасливі пляшки в свої великі зарукавки і так само непомітно кинуть перед монастирем у сніг.
Так воно і сталося.
Перед монастирськими воротами довелось підождати хвилину, заки сестра-воротарка впустила гостей в ограду.
Ще довше ждали, заки вийшла до них ігуменя.
Побачивши Кочубеєвих родичок, врадувалася радістю велією і щедро обсипала їх і весь Кочубеїв рід благословеннями божими за його боговгодні діла, зокрема, за дбайливість про їх убогий і всіми забутий монастир. Почувши про намір Мотрі поступити до нього, вона аж просіяла. Це ж була честь неабияка, а ще більші вигляди на те, що монастир розбагатіє. Та, на жаль, радість ігумені не тривала довго. Їй сказали, що Мотрю Кочубеївну пірвали невідомі злочинці по дорозі до монастиря.
Ігуменя перемінилася прямо в стовп солі. Довго-довге стояла, ніби їй мову умкнуло і владу в тілі відібрало. А потім сіла на свій столець і шептала молитву.
— Владичице, помози на ни милосердовавши, потщися, погибаєм, от множества прегрішеній, не отврати твоя раби тщи; тя бо і єдину надежду імами... аще бо ти не би предстояла моляще, кто би нас ізбавил от толиких бід!
Кочубеєві "сродниці" побожно рушали губами і осінювали себе хрестом, спозираючи на двері, чи не відчиняться вони до монастирської трапези, бо вже добре-таки були голодні. Не їли ні снідання, ні обіду, а тут уже і підвечіркувати давно пора. В Кочубея вони до таких постів не звикли.
Замість подати підвечірок, ігуменя казала вдарити в дзвін. Цілий монастир пішов до церкви молитися за спасення раби божої Мотрі Василівни, за те, щоби всі сили небеснії вирвали її з рук диявольських прислужників і привели її цілою і неушкодженою до тихих дверей тутешнього монастиря, як вірну й непостидиму служебницю Христову.
По Мотрі прийшла черга на молитви за ісціленіє раби божої (імярек), дочері богоспасаємого Петра Лаврентійевича, прибігающої со вірою, со страхом і со трепетом до здішної чудотворної ікони пресвятої Богородиці...
Темно було, як скінчилися молитви в церкві. Черниці розійшлись по своїх келіях. Хору доньку Петра Лаврентійовича забрала до себе сестра Єпіфанія, її батько разом із "дамами Кочубеєвого двора" пішли до ігумені на пісну вечерю.
— Простіть, — шептала за столом Параскевія Яковлівна, як молодша, до уха своєї товаришки, — простіть, якщої, я вас своїми словами нині рано вразила.
— Нехай Бог простить! — відповіла, зітхаючи, Гликерія Тимофіївна. — Чарочку б так, хоч малесеньку, продрохла я.
— А мені ніби хтось пальцем під глотку суне.
— Кажіть її.
— Кому?
— А ігумені, кому ж би?
— Не годиться, видно, не вживають.
— Притворюються святими.
— Як кажете? — звернулася нараз до них ігуменя. — Будь ласка, говоріть голосніше. Постарілася я, недочуваю.
— Про Мотреньку нашу балакаємо. Де то вона тепер бідненька пробуває? Чи жива ще наша пташечка? Чи не простудилася? Чи буде кому безталанній хоть чарочку грітого вина подати?
— На простуду найкраще липового цвіту напитися, — відповіла ігуменя, — та ще гірчиці до грудей або до болящого боку прикласти, а горілка та вино — то не лік, лиш "поврежденіє" нашої душі і тіла.
Кочубеєві дами побачили, що не договоряться до чарки, і сіли маком, похнюпившися, як сови.
Ігуменя турбувалася, що їй треба робити. Треба ж його милості генеральному судді докласти про нещасливу пригоду. Годі окривати, а говорити важко.
— Поїхали би ми, — почала Гликерія Тимофіївна, — так Бог нам свідком, нездужаємо, ледви на ногах тримаємося. Цілісіньку ніч не спали, смертельного страху наїлися, ні душі, ні тіла собі не чуємо.
— Не знаю, як Гликерія Тимофіївна, — жалувалася Параскевія Яковлівна, — але я, то добре, як від цього стола до якого там ліжка доволічуся. Мене таки сильне дуже потурбували.
— А мене, гадаєте, ні? Мало то якийсь, бий го сила божа, за горло давив, мало мене попід ребра штовхав, добре, що шубу мала на собі, а то б кісточки мої старесенькі геть поторощив.
— Не тямлю, бо в обморок попала, — заявила Параскевія Яковлівна.
Так то вони довго радили і журилися, аж стало на тім, що нікому їхати в Батурин, лиш одній ігумені. Вона, як священна особа, найкраще надається на посла такої нещасливої новини. Хто, як не ігуменя, може розважити тяжко опечалених родителів у їх великому горю, кому більше, як не їй, безпечно тепер їхати в Батурин?
Ігумені, мабуть, не дуже-то й хотілося кидати свою теплу келію, але погадала собі, що так воно годиться.
В перший мент Кочубеї, може, й будуть сердитися на неї, може, Любов Федорівна і вилається здорово, бо в неї тога не купити, але як пройде перший гнів, то все ж таки пошанують її. Скажуть: "Сама ігуменя потрудилася до нас, щоби нас потішити в горю".
І з порожніми руками вона певно не верне.
Ігуменя рішилася їхати і то зараз, незважаючи на пізню пору.
— Нічого мені боятися, — казала, — стара я і не світська. Господь служебницю свою не випустить з опіки.
Поїхала тими самими Кочубеєвими саньми, що привезли для монастиря дарунки.
Петро Лаврентійович додав їй своїх людей для охорони.
Сродниці, охаючи та охаючи, осталися в монастирі, їм відвели одну з келій, призначених для проїзжих.
Лежачи по пісній вечері на подушках з недертого пір'я, нарікали на свою лиху долю.
— Моя доля, як із собачого хвоста сито.
— А мою якби собака узріла, то три дні до місяця вила б.
— Не було зранку, не буде й до останку.
— Не даром говорив мій покійник, скільки свічки, стільки й світла. Погас, та й пішло мені з Петрового дня.
— Своєї недолі і конем не об'їдеш.
— Так мало бути і так сталося.
— Та коли б, чуєте, знаття, де впаду, то б і соломки підослала.
— Коли б знаття, що в куми пиття. Коли 6 той розум ізпереду, що ззаду.
— І я це кажу, що коли б той розум ізпереду, що ззаду, то не їхали б. В боці коле, з ліжка не зведуся. Хай Любов Федорівна сама свою доньку в монастир везе, коли забаглося в черниці. Я на монастир нецікава.
— Та що про це, чуєте, балакати. Сталося і невідстанеться. Тепер би нам поміркувати, як вилізти з тієї халепи.