— Отся, як з канони куля, — говорили козаки, показуючи на небо, — таку дорогу лишає за собою, як лук, як дуга. Бевх! Десь у річку впала.
— А отеє ніби пожар. Ніби Кочубеєвий двір горить. Гарно!
Над рундуком засвітили транспарант. Арматура, дубове й лаврове листя, а між ними три букви: І. С. М.
— Ісус Марія! — прочитав котрийсь.
Сміялися з нього.
— Дячкові скрізь ладаном пахне. Та це гетьманські букви: Іван Степанович Мазепа! — пояснював старший товариш, що вже не до одної ілюмінації приглядався. — Бачиш, який ти недотепа!
— Велике діло! Не вгадав. Тепер і знатиму.
— Та ти, небоже, тільки й знаєш, що тобі другі скажуть, а з власної голови нічого путнього не добудеш.
Балакали, жартували, і тільки той козак, бувалець, що за Петром обстоював, сидів, надувшись, як сич.
— А я все своє кажу, — почав, — що нам при царі християнськім треба кріпко стояти, от що.
Товариство хвилину мовчало. Новий фейєрверк показався на небі. Піротехнік хотів, мабуть, пустити на темно-синє небо золоту княжу мітру, натякаючи на Мазепине герцогство. Але цей "кунштик" йому якось не вдався. Замість мітри вискочив обруч, біля нього майнули дві червоні плахти, обруч розірвався, плахти розвіялися, і тільки ясний хрест повис на хвилину над Полтавським шляхом, але й він незабаром розколовся, ніби його якась невидима сила поламала і кинула на ліс, — погас.
Щоб загладити немиле вражіння, оркестр заграв якогось чужинецького танцю. Козаки вернули до перерваної розмови...
— Ви, товаришу, все своє твердите, що нам треба за православного царя стояти. Він такий православний, як я магометанський, а чи стояти нам, чи не стояти, того в нас й ніхто не питається.
— Балакаємо, як товариші.
— Ніякої злої гадки в нас нема.
— Що на умі, те й на язиці, — доповідали кругом.
— А я ж від мачухи, гадаєте, чи як? — боронився цареславець. — Говорю, що чую, погані часи прочуваючи.
— А невже ж вони досі були гарні? Відколи батько Богдан Україну восточному цареві піддав, наш брат мається, як горох при дорозі: хто йде, той урве. Кажуть, покірливе теля дві корови ссе, отже, ні! За нашу покірливість нам ніякої дяки нема, одна наруга!
— Зневажають нашого брата не по-людському.
— Як невольника...
— Як безмовну скотину...
— Не треба нам гордомисленними бути, — зауважив цареславець.
— Бога бійтеся, товаришу! — гукнули йому. — Яка тут гордомисленність? Ми вже й честі давньої, козацької позбуваємося, а про гордомисленність нікому з нас, мабуть, і не і сниться. |
— Пригадайте собі, як козаки року 1703-го на уйстю Неви стояли. Ні криші над головою, ні клаптя соломи, щоб переспатися, ні круп, ні солі, про сало й не згадуй, ні сухарів. Бог святий знає, як ми там усі з голоду не повмирали. І це ви називаєте гордомисленністю?
Цареславець мовчав. До нього дальше приставали:
— А чого ж тоді Полтавщина так обезлюдніла, чого ж то тільки міг, з душею на Січ утікав, як гетьман мусів охочекомонними всю границю свойого регіменту обставити? Все із-за тих свавольств, із-за тих "безеценств", що народові козацькому від ратних людей царських чинилися.
— Або пригадайте ви собі, як то ми з Обидовським та Щокієвським під Псков ходили. Чого то там не творилося, Боже ти мій! Яких нам утисків москалі не чинили, як нас не зобижали! Коли нам за харчами по волостях їздити довелося, щоб з голоду не вмерти, то нас катували, били, сорок козаків у річку вкинули.
— Сорок козаків!
— За нашу службу вірну.
— От тобі гордомисленність наша!
Цареславець мовчав. Не було в нього відваги заперечити загальновідомих подій, яких козаки ніяк і ніколи не могли москалям простити.
— Якщо ми, як ви того, пане-товаришу, собі "віншуєте", якщо ми маємо стояти за царя православного, то чому тоді і вінне обстоює за православним народом? Пригадайте собі, будь ласка, те страшне пекло, яке зимою з 1703-го на 1704 год учинили Вишневецькі, Любомирські та Потоцькі під Немировом, Богуславом, Ладижином і скрізь, куди тільки своєю рукою не сягнули. Пригадайте собі Абазина на колі, 10 тисяч замордованих козаків, 70 тисяч обрізаних ух, а посполитого трупу і перечислити годі. А цар ні вусом не моргнув, — ваш православний цар!
Козацькі голови хилилися додолу, і важке зітхання, як шумливий вітер, перелітало понад столами.
— А що робив гетьман, щоб рятувати народ? — кинув цареславець, як бомбу, котрою гадав сторощити своїх супротивників-розмовців.
— А що ж було гетьманові робити, коли гетьманові від царя був такий наказ даний, щоби він з польськими коронними гетьманами повсякчасні зносини тримав і всіми способами не допускав до того, щоб козаки до бунтарів, себто до покривдженого народу, приставали. Відомо нам, дуже добре відомо, які тоді листи царський резидент, Долгорукий, до нашого гетьмана слав. Треба, мовляв, ділом довести, що цей бунт не стався за відомом і за згодою царя, треба нам власними руками погасити цей огонь, що перешкоджує Речі Посполитій зазброїтися на шведів.
— Шведа мав Петро на гадці, а не нас. Нас хай вороги наші винищать мечем і огнем, щоб і сліду українського на Україні не осталось, — його це ніраз не тривожить. Ось як він про нас дбав!
— І дбає... — відповіло кількох.
— А за що Братковського на огні катували і лютою смертю замучили, за що? — спитав котрийсь, і попри Кочубеєвий двір майнула кривава тінь безталанного шляхтича-патріота, одного з останніх могіканів давніх оборонців віри й культури української.
Цареславець на питання "за що?" не відповідав. Про Братковського він, може, й чув, але не розібрався в тому сумному ділі. Козацька пошта "губа" скоро ходила, всяка вість блискавкою перелітала з кінця в кінець великої країни, але в тих вістях було чимало непевного й недомовленого, що собі всякий на свій лад толкував.
— Та ще пригадаймо собі, — почав один з козаків Миргородського полку, — як то ми нещодавно з Мировичем та Апостолом проти шведа ходили. Апостола підчинено тоді генералу Брандту. З ним-то ще як-так було. Цей німець — то був чоловік совісті правдивої. Але коли нас, не показуючи навіть ні царського, ні гетьманського приказу, Паткулеві піддали, от тоді-то щолиш почалося наше горе. Паткуль — от де тобі гордомисленний чоловік! Дивився на нас, як на собак. Навіть зі старшинами зневажливо поводився. Обносилися ми, як нищі, не військо, а злидарі якісь сновигалися по таборах, з голоду пухли, з хороб мерли, сліпоту з біди діставали. Бувало, вечером, до своєї нори потрапити не можеш, бо на очі не бачиш, ідеш, і вітер тобою на два боки хиляє. А німець ще й насміхається з тебе, п'яною свинею дразнить. І таких-то бідолах цей безсовісний Паткуль захотів муштри німецької навчати. Ось вам свідоцтво з тієї науки, — тут козак показав на глибокий ровець, прорізаний шаблею здовж щоки. — Виступив я на мізинний палець зі строю, а німецький офіцер як не рубоне мене — два зуби вибив, ось яку пам'ятку оставив!