Чуйкевич рішився. Покінчивши розпит, став перед ними і почав різко:
— Люди!
Хто сидів або лежав, піднявся в повний зріст і стояв, з похиленою головою, нічого доброго не сподіваючись.
— Люди! Ви знаєте, що ваше життя і смерть у моїх руках. Схочу — пущу, не схочу — повиснеш на гілляці. Я вас з оружжям у руці в гетьманських маєтках приловив, — у ватазі, від якої нічого доброго сподіватися не можна. Як гетьманський намісник на час, коли його нема, я можу на місці над вами суд зробити і зроблю його, щоб не гаятись довго і щоб зайвої турботи нашим урядовцям не причиняти.
Гільтаї не сподівалися ласки, а по тих словах вони й решту надії втратили. Сумно дивилися в землю, ніби шукаючи в ній свого останнього приюту. Дехто зітхав, жалуючи молодих літ і згадуючи своїх близьких, що навіть не знатимуть, де він подівся.
Минуть літа, а їх все ще даром визиратимуть заплакані, люблячі очі.
Один з них був не парубок, а прямо підпарубочий, літ, може, шістнадцять. У його очах малювалася така жахлива тривога, що Чуйкевич глянув і відвернувся від нього.
Помовчавши хвилину, говорив дальше:
— Але мені крові вашої не треба. Я вас розоружив і відвів від злого. Гадаю, вдруге на таке діло не підете.
— Не підемо, милосте ваша! — відповіло кількох.
— Помилую вас і не буду жорстоко карати, якщо скажете мені, хто вас намовив до злого і що саме загадали виробити.
Гільтаї мовчали.
— Чому ж ви не говорите? Мені не хочеться довго на морозі вашу відповідь ждати!
Один другого штовхав: "Кажи!", "Говори ти!", "Я не знаю, що казати"...
Чуйкевич бачив, що їм тяжко рішитися, бояться зрадити ватагу і ватажка, може, їх зв'язує присяга. Глянув на них і, показуючи пальцем на третього з ряду, гукнув:
— Говори ти!
Різкий приказ звичайно переломлює нерішучість.
— Так мені, Боже, дай щасливо додому вернути, коли я знаю, чого нас під Бахмач повели, — відповів запитаний.
— Я навіть не знав, — говорив його сусід, — що це Бахмач, я не тутешній. Під Бахмач я ніяк не пішов би.
— А хто ж вас вів?
— Казали, добрий молодець, що за правду стоїть, Яким Тогобічний.
— А не говорив він вам, пощо і до кого йдете і яке діло маєте зробити?
— По червінцеві обіцяв та ще хвалився, що заведе на Січ.
— Казав, щоб тільки кіньми запаслися, то дмухнемо туди.
— За віру святу воювати.
— З ворогами народу козацького розправлятися.
— Аж, гляди, де нас завів!
— Бодай би його чорт в трясця запровадив.
— Бодай би він ранку не діждався.
Чуйкевич бачив, що нарікають щиро. Злість говорила з них. Провідник покинув у тяжкій пригоді свою ватагу, котрій так багато обіцяв.
— Люди, — казав дальше, — так не можна. Погадайте, я ж військовий чоловік. Зловив ватагу горлорізів і пустив їх, не добившися ніякого толку. Так не йде. Я того зробити не можу. Перший сотник сміявся би з мене.
Вони оглянулися туди, де сотник зібрав своїх козаків докупи.
— Отже, бачите. Мені конче треба знати, хто і до чого вас намовляв, а тоді я рішуся, чи простити вас, чи ні і що з вами зробити. Годі ж мені вас на дальші промисли лишити.
— Авжеж, що годі.
— Воно так і не водиться у світі.
— Ніяк, ні.
— Чому ж ви тоді мовчите?
— Бо не знаємо нічого сказати.
— Гадаєте, підведу?
— Ні, того ми про вашу милість не гадаємо.
— Я чув, що ваша милість правдивий чоловік.
— Гетьманський канцелярист.
Розпит, зразу грізний, перемінювався в балачку. Чуйкевич чув, що так до нічого не дійде.
— Скажу вам своє тверде слово. Або я довідаюся від вас правду і тоді кого, може, і з місця відпущу, а кого постараюся, щоб до служби прийняли, на це вам моє чесне слово, або не довідаюся, і тоді нікому з вас із цього лісу живим не вийти... Більше нам нема що говорити.
Заворушився гурт: "Говори!", "Кажи!", "Чому ж ти не говориш?"...
З гурта виступив один, підійшов до Чуйкевича і промовив стиха:
— Я щось маю вашій милості сказати. Чуйкевич зрозумів, що він не хоче вголос говорити, і відвів його набік:
— Кажи!
— Ваша милосте! Люди не винуваті. Нас підвів Тогобічний. Обіцяв повести на Січ. А щоби ми мали на Бахмач нападати, цього він нікому не казав, на це я і хрест поцілую.
— Тільки всього? Це я вже чув.
— Ні, я ще не скінчив. Але Тогобічний виговорився вчорашньої ночі переді мною, випивши трохи, що підемо якусь панночку визволяти.
— Яку?
— Не знаю.
— Ага. Ну і що?
— І що, коли ми її визволимо і до рідних батьків відставимо, то за це нам буде велика нагорода, може, й по коневі дадуть, а вашій милості відомо, що для таких людей, як ми, значить свій власний кінь.
— Ти того нікому не казав?
— Ні, не казав нікому.
— Так і мовчи. Без мого приказу навіть не згадуй.
— Не згадаю.
— А не чув ти, де ви мали тую панночку відвезти?
— Того я не чув, але, мабуть, не дуже далеко, бо ще тої самої ночі мали ми дальше утікати.
Чуйкевич надумувався хвилину.
— Ти підеш зі мною. Нічого тобі не станеться. Гільтай обіймив Чуйкевича за коліна.
— Встань! А тепер скажи мені по правді, кого з тих людей можна відпустити?
— Усіх, ваша милосте. Це люди не лихі, а нещасливі.
— Коли так, то краще взяти їх до роботи. Може, заслужаться. А цей хлопчина?
— Він зі всіх найбідніший. Йому батька у дворі вбили. Він боронив. Тяжко побили його — утік.
— Правду кажеш?
— Як же я смів би брехати добродієві моєму. Ви ж мені життя дарували.
— Так уважай же, а тепер до гурту вертай! Пішов.
Чуйкевич задумався: "От воно що! Значиться, Любов Федорівна затіяла таке небезпечне діло. Василь Леонтійович, може, про нього й не знає. Він певно не згодився б на те. Це ж злочин, це ребелія! Та жінка ще колись великого лиха накоїть".
Ходив, не знаючи, що йому робити.
— Добре, що на тім і покінчилося. Добре, що ми ватажка не зловили. Його ватага нічого не знає, — крім одного, а він під моєю рукою. Стоятиму на тім, що зробили ми звичайну гільтайську банду, яка окривалася у лісі. Поговорю ще з Петранівським, щоб він надто побідою не величався і щоби сотня не розговорювала про це. Гетьманові треба правду сказати, але ж і гетьман не схоче сорому на голову Мотриної мами. Тільки буде тримати Кочубеїв у руках.
Поговоривши з собою та порадившися розуму і совісті, підійшов до гільтаїв.
— Хто з вас хоче додому вертати, а хто під мою руку піде?