— Моя жінка і рідня чекають на мене в Ентосі.
— А хіба ти не зможеш вернутися туди з Літтоса?
— Поки я їздитиму сюди-туди, мене спіймає моторка.
— Послухай,— сказав йому Ніс.— Нас двох та ще одного австралос мали відвезти в Літтос, де живе такий собі Хаджі Міхалі, що підтримує зв'язки з англійцями. Нам треба в Єгипет.
— А я повинен відвезти свою сім'ю якомога далі на схід,— сказав сірносець.
— Але ж ти можеш вернутися за ними і з Літтоса — сказав Ніс.
— Кажу ж тобі, що на той час мене наздожене моторка. Я повинен якомога швидше виїхати разом с родиною.
— Розумію.— Інакше відповісти Ніс і не міг.
Щоб вибратися з цього острова, мені довелося забрати чужого човна. За це залізноголові спалили ціле село, а власника човна і його дружину повісили. Тепер мені треба в Літтос. Куди б я не подався, розплачуються отакі, як цей, що має сім'ю і йде світ за очі, бо через нас зруйнували їхнє село й забрали їхні човни.
— Доведеться нам іти в цей Літтос пішки берегом,— сказав він Стоунові по-англійськи.
— А чому не човном? — спитав той.
— Сім'я чекає цього чоловіка біля Літтоса.
— То він що, не може нас туди відвезти?
Ніс похитав головою, але Стоун не помітив. Він усім тілом налягав на румпель. Був такий стомлений, що в нього злипалися очі. Уже майже розвиднілося, і він радів, що настає день. Ніс тепер не хотів думати, як вони потраплять у Літтос. Або про Берка. Або про те, чи пощастить роздобути човен у Літтосі, щоб дістатися до англійців у Єгипті. Усе це надто дорого коштує. Він знав зі свого власного досвіду, що човен — це все. Ніхто не хоче розлучатися з човном. Два роки в кам'яному мішку в Ларіссі: одноманітність, страшна одноманітність, ні з ким навіть перемовитися словом. Він уже забув, що значить човен для людини. А тепер він перейнявся почуттями оцього сірносця. Згадав, як цей сказав: "Без човна все одно, що без хліба". Він розумів, чому відчайдушний сірносець лежить на дні човна й не поспішає хапатися за румпель чи грот-шкот. Він хоче перепочити. Але понад усе хоче стати господарем свого човна.
— Сподіваюся, Берк уже там,— сказав Стоун.
— Тільки-но ми дістанемося туди — у нас знову почнуться клопоти.
— Не подобається мені, що ми знову йдемо у велике село.
— Не в тім річ,— сказав Ніс.— Головне — знов дістати човна, щоб вирушити в Єгипет.
— Хто цей грек, про якого вони говорять?
— Якийсь Хаджі Міхалі. Видно, завзятий чоловік, не складає зброї.
— А як же з човном?
— Може, він уже має якийсь зв'язок з англійцями. Це єдина наша надія.
— Ні в кого немає бажання віддати свого човна для поїздки в Єгипет,— сказав Стоун.
— А кому це потрібно?
■— Виходить, залишається одне — вкрасти його.
— Цього ми не зробимо,— сказав Ніс.
— Мабуть-таки, ні. Але тоді нас рано чи пізно впіймають.
— Усе залежить від Хаджі Міхалі,— сказав Ніс.
— Авжеж. Якщо він справді має зв'язок з англійцями.— 3 тону, яким Стоун мовив це, було видно, що він не дуже в таке вірить.
— Гадаєте, це неможливо?
— Сумніваюся,— мовив Стоун.
— Невже англійці покинуть Кріт напризволяще?
— Схоже на це,— стомлено відповів Стоун.
•— Вони зроблять дурницю. На острові геть усі проти залізноголових. Як досі були проти Метаксаса.
—— А що, по-вашому, можуть зробити англійці?
—— Боротьба триватиме і без них. Крітяни ненавидять залізноголових.
— Нехай так. Але що можуть зробити англійці?
Треба було змінити галс і відійти від берега, що
раптом опинився занадто близько. А коли човен став на курс, вони повели розмову далі.
— Англійці можуть посилати крітянам зброю. Допомогти населенню організуватись,— відповів Ніс.
Стоун визивно засміявся.
— Не вірцте? — спитав Ніс.
— Ні.
— Не розумію, чому.
— Я теж часом не розумію,— сказав Стоун, щоб закінчити розмову.
— З такою політикою вони програють війну,—> сказав Ніс, щоб переконати Стоуна.
■— Навіщо ви мені це кажете? — спитав Стоун.
— Не думаю, щоб вони були такі дурні. Адже це в їхніх інтересах.
— Поживемо — побачимо,— сказав Стоун і знов недовірливо засміявся.
Ніс промовчав. Човен кренився від усе дужчого вітру, що добре напинав схожий на чаїне крило грот. Стоун уже опанував просту науку керувати вітрилом за допомогою шкотів.
Цього було досить.
Ми йдемо в Літтос. Хаджі Міхалі напевно підтримує зв'язок з англійцями. Англійці не такі дурні, щоб кинути острів напризволяще.
— Дай я покерую,— сказав сірносець.
Він спав, але прокинувся, коли човен раптово на-кренився.
— Далеко ще до твого Ентоса? — спитав його Ніс.
Сірносець подивився на гористий берег, що мрів
у сірій ранковій імлі.
— Та ще година ходу,— відповів він. І взяв румпеля з Нісових рук. Ніс перейшов наперед і сів на увігнуте й мокре дно, упершись ногами, щоб не перекочуватись від хитавиці.
Через годину сірносець розбудив його. Ніс одразу відчув, що човен лежить у дрейфі.
— То ви висядете в Ентосі? — спитав сірносець.
— А там є залізноголові? — спитав Ніс, підводячись.
— Не знаю,— відповів сірносець.— По березі е навіть великі села, до яких залізноголові ще не дісталися.
— Ти зможеш нас висадити десь перед Ентосом?
— Зможу.
— Так буде краще,— сказав Ніс.
Уже зовсім розвиднілося. Ніс подивився на Стоуна, що скрутився величезним бубликом під банкою і міцно спав, не відчуваючи, що його ноги у воді.
— Я б охоче підвіз вас до Літтоса, але це неможливо.
— Я розумію,— сказав Ніс.— В цьому Ентосі е дороги?
— Немає.
— А в Літтосі?
— Теж нема. Тут їздять морем. У Літтосі плетуть сіті й роблять вино.
— То мають бути й дороги.
— Немає. Тільки море.
Вони знову почали вирівнювати човен на курс, бо швидкість зменшилася, грот обвис і лопотів, не наповнюючись вітром. Сірносець поставив його на вітер, а Ніс розгорнув клівери й заходився коло клівер-шко-тів. Клівери помогли. Човен накренився, і вони повернули до кривої, як турецька шабля, затоки, що лежала між морем і стрімкими жовтими горбами на березі.
Тут Стоун прокинувся і сів.
— Підпливаємо? — спитав він.
— Ага,— відповів Ніс.— Ми висядемо на берег за селом.
Вони йшли лівим галсом, аж доки опинилися проти входу до схожої на півмісяць затоки. Тут сірносець змінив галс і пішов за вітром просто в затоку, піднявши на ходу кіль, а Ніс скерував човна до положистого берега. Ніс розвернувся на вітрі, й корма врізалася в пісок.