— Я поважаю людину, що шанує віру батьків.
— Мудро кажете,— мовив Ніс.
— Ти теж воював у Дікте?
— Де? Я про це нічого не знаю.
— На Ласіті інглезі й досі воюють з італійцями. Вони поки що тримаються там, на схід від Ласіті.
— Не чув. То це серйозно війна чи тільки сутички?
— Справжня війна.
— А я гадав, що все вже скінчилося,— сказав Ніс.
— Ні. Інглезі хоробро б'ються. Вони ще тримаються.
— Нічого про це не знаю,— повторив Ніс.
— Чув я, що й діктейці чинять опір залізноголо-вим.
— Потроху,— обережно сказав Ніс.
— І що далі, то більше,— сказав перукар.
Тим часом він коротко обстриг Стоунові усю руду бороду. Потім умочив помазок у череп'яному глечику й потер ним об шматок простого оливкового мила. Став намилювати червоні щоки Стоуна. Працював неквапно, виводячи помазком круті спіралі, легенько квацяв під носом. Милив довго й ретельно, раз по раз умочаючи помазок в череп'яний глечик. Далі надів свої окуляри й погострив бритву об шкіряний пасок. Почав голити не зі скронь, а з підборіддя, як це заведено у грецьких перукарів. Він тричі поголив Стоуна, потім підстриг його.
— Готово,— сказав перукар по-грецьки.
Ніс глянув на Стоуна, й той підвівся.
Далі перукар зробив те ж саме з Енгесом Берком. Повільно, старанно, незважаючи на те, що Берк не зняв із себе бурки, хоча і впрів на такій спекоті. Берк не міг її скинути, бо мав на шиї особистий знак. Перукар працював мовчки і тільки раз сказав Нісові:
— Пам'ятаю й цього: він у піррихії грав жінку.
Ніс поважно кивнув, відчувши в цих словах іронічне співчуття до Берка.
Ніс і Стоун чекали, пильно дивлячись, що діється в селі. Проїхав грузовик і загальмував неподалік. Вони дуже здивувалися, побачивши, що то грецька машина.
— Там, мабуть, сидить дух самого Метаксаса,— сказав перукар, кивнувши на машину.— Бензину ніде немає. Залізноголові навіть метаксистам не дуже щедро дають бензин.
Ніс нічого не відповів. Перукар закінчив голити Берка, рожеві засмаглі щоки якого тепер сяяли наче сонце.
— Вони багато добра награбували,— мовив перукар, коли на стілець сів Ніс.
— Так,— мовив той, неуважно дивлячись на людей, котрі висідали з допотопної тарадайки.
— У Сміросі залізноголові забрали все масло зі складу. Я там був.
— І оливки?
— Усе. А людям вистачило б на цілий рік.
— А люди отак і віддали?
— Знайшлося п'ятеро сміливців, які розлили масло.
— І що їм було?
— Розстріляли. У Дафнії залізноголові забрали весь урожай. Така гарна пшениця не родила вже одинадцять років. Іще що я тобі скажу. Залізноголові все забирають, до останнього каїка, до останньої оливки. Але це не так просто.
— Ні?
— Еге ж. На рівнині — там простіше. Там люди ніколи не давали відсічі. Але в Білих горах і Дікте — дзуськи. Та що тобі розказувати, адже ти сам з Дікте.
— Так. Там їм важче.
Перукар заходився голити його цупку, як дріт, бороду. І побачив під нею благородні, вольові риси. Побачив старечі зморшки на молодому обличчі й розумні очі, що майже не кліпали. Старанно доголив Ні-са й здивувався з нового вигляду цих трьох дивних людей.
— Готово,— сказав перукар, скінчивши.
— Мені дуже жаль, що в нас немає нічого, крім родзинок.
— А родзинки дуже смачні.
— Спасибі тобі.
— Якщо підете далі, то обходьте Сфакійське узбережжя й Мессару. Там на всіх дорогах і в селах багато гостей. Усі шукають молодших інглезі.
— Туди ми не підемо,— сказав Ніс.— Адіо, і прийми мою дружбу.
— Радо приймаю. І перекажи мусульманам, що я ніколи не бачив кращих танцюристів.
— Перекажу.
Потім перукар узяв торбинку з родзинками, яку повісив був на спинку стільця, й подав її Стоунові. Ніс запротестував, і не тільки для годиться. Перукар зняв окуляри й усміхнувся.
— Мені це приємно,— сказав він.— Я поважаю таких людей. Адіо,— мовив він на прощання.
— Адіо,— відповіли всі троє.
І потім неквапно пішли головною вулицею Сароса в бік гір.
Коли вони знов опинилися на відкритому схилі біля підніжжя Іди, Берк сказав:
— Гарно у вас вийшло.
*— Що ви йому казали?
Стоун вперше зауважив у Нісових очах спокійний гумор, але ані натяку на усмішку.
— Та про вас. Сказав, що ви дервіші.
— Дервіші? На Кріті?
— Колись вони тут були. Сказав, що ми з Дікте.
— І він повірив?
— У мене патраська вимова. А вас він упізнав відразу.
— То й нехай, аби тільки мовчав,— сказав Берк.
— Мовчатиме. Сказав, що йому дуже сподобались ваші танці. Особливо добре запам'ятав, як ви грали в ліррихії жінку,— говорив Беркові Ніс усе тим же спокійним голосом.
— Які танці?
— Та ж танці дервішів. Він вас якось бачив на околицях Кастеллі.
Берк іронічно посміхнувся, а Стоун зареготав. Тепер вони почували себе один з одним краще, ніж будь-коли. Без борід вони були більше схожі на себе.
Стоун усе ще сміявся з Берка, і вони простували далі, а надвечір наступного дня вже підходили до села, де жив Спада.
Розділ дванадцятий
Вони мали вийти до села з заходу. Минулого разу вони спустилися до нього з півночі. Коли з'явилися порослі дрібними кущами схили Сулійських гір, вони впізнали місцевість. Озирнувшись довкола, Берк спитав Стоуна, чи ще далеко йти.
— Не знаю,— відповів Стоун.— Здається, ми вже близько.
— Ми йдемо просто на село,— сказав Ніс.
— Не знаю.— Стоун не був певен.
— Давайте орієнтуватись на берег,— сказав Ніс.
Отак вони й пішли, намагаючись не втрачати з
очей вигини берега, що виднівся неподалік.
І несподівано, піднявшись на високий гребінь, вони спинилися над фіордом. Стояли на самій вершині. А фіорд лежав унизу. Але там чогось бракувало.
— Це не те місце,— сказав Стоун.
— Ні, те.
— Може, але тут щось не так,— сказав Берк.
Це було те саме гирло пересохлої річки. Але самого села десь не було. Щоправда, мальовничий сосняк на схилі трохи затуляв краєвид. Білий берег був на місці і поворот голубої кам'янистої дороги також. А самого села не було.
Вони рушили схилом униз, туди, звідки його мало бути видно.
— Якась чортівня,— мовив Берк.
— Воно геть зруйноване,— здивовано озвався Ніс.
— Ти тільки глянь,— сказав Стоун.
Вони підійшли ще ближче. Там, де було село Сір-нос, лежали купи білих, мертвих руїн. Село зрівняли з землею. Нічого не лишилося, крім голубої дороги. Нічого, крім руїн, бруду, білих уламків, німої куряви — і тільки. Вони спустилися на голубу дорогу і стали, дивлячись на це руйновище.