Морське вовченя

Страница 9 из 59

Томас Майн Рид

Спочатку я був украй здивований, але за мить моє здивування перейшло в тривогу. Як добратись до човна? Як повернути його назад? А коли мені в цьому не пощастить, як дістатись до берега? Адже до нього щонайменше три милі! Такої відстані я не міг проплисти, наміть рятуючи своє життя, і не міг сподіватися, що хтось прийде мені на допомогу. Навряд чи хто-небудь побачить мене з берега, бо на такій відстані, як я переконався, предмети здаються зовсім маленькими: тепер я знав, якими були з берега сигнальний стовп, та й сам острівець, і яких розмірів вони виявились насправді. Величезні брили каміння виступають з води на ярд, а я вважав, що не більше, ніж на фут, коли дивився з берега. Отже, човна ніхто не побачить, і ніхто не знатиме, в якому небезпечному становищі я опинився, хіба що подивиться на острівець у підзорну трубу. Та чи можна на це розраховувати?

Такі думки тільки посилили мою тривогу: чим більше я розмірковував, тим більше переконувався, що це нещастя сталося через мою власну легковажність.

Спочатку я зовсім розгубився і не знав, що робити. Доводилось сидіти на острівці, бо іншого вибору не було, але я зміркував, що вибір, однак, є. Я ж можу кинутись у море і спробувати вплав дістатися до човна. Він був ще недалеко від острівця, не далі як за сто ярдів, але з кожною хвилиною ця відстань збільшувалась. Щоб наздогнати човна, то треба робити це зараз, негайно!

Коли ж я не наздожену ялика, то потраплю в дуже скрутне, вірніше небезпечне, становище. І я наважився спробувати. Та й що мені лишалося робити?

Я блискавично зірвав з себе куртку і жбурнув її на каміння. Потім зняв черевики й панчохи, скинув сорочку, щоб вона не зв'язувала моїх рухів, і кинувся у воду. Одразу ж біля берега було досить глибоко, і я поплив до човна по прямій лінії.

Я плив щосили, але наближався до ялика ледве помітно. Часом мені здавалось, що відстань між нами зовсім не змінюється, що човен віддаляється від мене з такою ж швидкістю, з якою я пливу до нього. Ця думка сповнювала мене досадою й тривогою. Якщо я не наздожену ялик, мені доведеться або повернутися на острівець або піти на дно: я чудово розумів, що доплисти до берега для мене так само неможливо, як переплисти Атлантичний океан. Я був уже непоганим плавцем і міг, коли треба, проплисти цілу милю, та подолати три — мені було не до снаги. Цього я не міг зробити, навіть рятуючи своє життя. До того ж човен зносило не в бік берега, а до виходу з бухти, і в разі невдачі мені треба було б проплисти десять миль.

Я почав вагатися, чи варт переслідувати човен, і подумав, чи не краще повернутись на острівець, поки остаточно не вибився з сил, але тут я несподівано помітив, що ялик трохи змінив свій курс і поплив убік. Це трапилось завдяки раптовому пориву вітру. Човен наблизився до мене, і я вирішив зробити ще одну спробу дістатися до нього.

Мені пощастило, і через кілька хвилин я радісно вхопився за борт. Це дало мені можливість трохи відпочити після тривалого плавання.

Віддихавшись, я спробував влізти в човен, але, на мій жах, маленьке суденце не витримало моєї ваги і перекинулось догори дном, мов ночви, а я опинився під водою. Виринувши на поверхню і знов учепившись за ялик, я виліз на днище, щоб сісти верхи на кіль, але мене знову спіткала невдача, бо, втративши рівновагу, я так його нахилив, що він перекинувся ще раз і став нормально. Та зазирнувши в човен, я побачив, що в ньому повнісінько води. Під її вагою він став остійніший, і я зміг легко влізти в нього. Не минуло й секунди, як я помітив, що човен почав тонути. До цього спричинилося саме те, що я вліз в нього. Я збагнув, що коли не вискочити з човна, то він швидко піде на дно. Якби я не розгубився і вчасно стрибнув у море, човен залишився б на поверхні. Але мене вже опанував страх, я розгубився й нерухомо стояв у човні по коліна в воді. Я хотів був вичерпати з нього воду, але каструля зникла, так само як і весла. Каструля, мабуть, потонула, коли човен перекинувся в перший раз, весла плавали віддалік.

У відчаї я заходився виливати воду пригорщами, та не встиг зробити й кількох рухів, як відчув, що човен тоне. Наступної миті він зник у воді просто під моїми йогами, а мені довелося вистрибнути і щосили попрацювати руками й ногами, щоб не затягло у вир.

Відпливши трохи вбік, я глянув на місце загибелі човна. Я розумій, що більше ніколи не побачу його. Лишилися одне, дістатися назад до рифу.

Розділ IX

СИГНАЛЬНИЙ СТОВП

Мені вдалось добратися до острівця, але тільки після великих зусиль. Розтинаючи грудьми воду, я відчував, що пливу проти течії — це починався приплив. Саме він і вітер погнали у море човен. Я досяг острівця, але більше не міг проплисти жодного фута. Змах руки, після якого я опинився біля самісінького берега, міг би бути моїм останнім зусиллям, якби довелося проплисти ще хоч кілька дюймів, тому що я вкрай стомився. Вилізши на берег, я кілька хвилин лежав нерухомо біля води і важко відсапувався.

Але так тривало недовго: не можна було марнувати час. Добре усвідомлюючи це, я встав і обдивився, сподіваючись, що знайду якийсь вихід.

Не знаю, чому, але я глянув спочатку в той бік, звідки недавно приплив. Зробив я це несвідомо, бо, можливо, в глибині душі сподівався, що човен випливе на поверхню, хоча й думати про це було смішно. На морі не було нічого, тільки далеко-далеко плавали весла. Але тепер вони не могли згодитися, і я нітрохи не пошкодував би, якби вони потонули разом з човном.

Потім я глянув на берег, але й там не побачив нічого, крім вузької смуги землі, на якій стояло село. Людей на березі я не міг побачити, і навіть обриси будинків ледве вгадувались, бо, наче для того, щоб погіршити мій і так поганий настрій та збільшити небезпеку, небо почало затягуватися хмарами і повіяв свіжий бриз. По морю побігли такі високі хвилі, що закривали від мене берег. Але й у гарну погоду побачити на березі людську постать було неможливо: острівець лежав від найближчої околиці села на відстані не менше трьох миль.

Кликати на допомогу не було ніякої рації. Мене не почули б навіть у безвітряний день. Чудово розуміючи це, я й не пробував кричати.