Я рвучко схопився, гадаючи, що якось випадково наштрикнувся на ніж, бо пам'ятав, що кинув його з розкритим лезом десь тут, біля себе. Але за секунду чи дві я зрозумів, що причина болю не він. Рану завдала не холодна сталь, а отруйні зуби живої істоти. Мене вкусив пацюк!
Уся млявість і байдужість враз змінилась нестерпним жахом. Більш ніж будь-коли раніше, я впевнився, що мені загрожує смертельна небезпека від цих огидних тварин. Адже це була перша спроба напасти на мене без приводу з мого боку. Хоч досі мої різкі рухи та голосні крики розганяли пацюків, я все-таки був більш ніж переконаний, що згодом вони посмілішають і не звертатимуть уваги на цю слабку оборону. Я дуже часто лякав їх, однак вони ще ні разу не відчули, що я можу їх покарати.
Зрозуміло, що не можна було лягати спати і тим самим приректи себе на цілковиту беззахисність від ворогів. Хоч надії мої на порятунок зменшились, бо я, напевно, помру голодною смертю, однак краще вмерти з голоду, ніж бути пошматованим цими потворами. Сама думка про таку долю сповнювала мене непомірним жахом і разом з тим змушувала зібрати всі сили для порятунку від такої страшної загибелі.
Я вкрай стомився і потребував відпочинку. Порожній ящик був досить великим. Я міг лягти в ньому на повний зріст і заснути. Але я вирішив, що набагато легше захищатись від навали пацюків в моїй старій комірчині, і, взявши ножа й торбинку з кришками, поліз знову за бочку.
Комірчина набагато зменшилась, бо була завалена витягнутим з ящика сукном. В ній тільки залишилось місця для мене і моєї торбинки. Це було просто кубло.
Сувої сукна, звалені біля бочки, надійно захищали мене з одного боку, і лишалось тільки закупорити другий кінець, як раніше. Я так і зробив. Потім, повечерявши своїм вбогим раціоном і напившись удосталь води, я нарешті дав відпочинок душі й тілу.
Розділ ХLVI
ТЮК ПОЛОТНА
Мій сон не був ні солодким, ні міцним. До всіх нещасть додалися ще й муки від жари, — ще нестерпнішої, ніж раніше, бо отвори тепер були законопачені. Ні найменший свіжий подих не досягав тепер до моєї тюрми, і я сидів, немов у розжареній печі. Але все ж я трохи поспав і змушений був цим вдовольнитись.
Прокинувшись, я взявся за їжу, за так званий "сніданок". Це був найлегший з усіх "сніданків". Він не заслуговував навіть на таку назву. Але води я знову випив багато, щоб вгамувати спрагу. Мене трусила лихоманка і страшенно боліла голова.
Проте це не перешкодило мені взятися за роботу. Якщо в двох ящиках лежало сукно, то це не означало, що в інших теж воно. Я вирішив продовжувати пошуки в новому напрямку, тобто пробити тунель не через бічну, а через задню стінку ящика, що веде не до борту корабля, а в глиб трюму, де можуть відкритися нові можливості.
Захопивши з собою торбинку з крихтами, я взявся до роботи з новою надією, і після тривалої, наполегливої праці — особливо тяжкої через поранений палець і зігнуту позу — мені пощастило виламати одну з дощок задньої стінки.
За-нею було щось м'яке, і це вселило в мене надію. Принаймні — це вже не сукно, але що саме, я не міг визначити, поки не відірвав дошку зовсім. Потім, обережно просунувши руку в отвір, я тремтячими пальцями почав обмацувати невідомий мені предмет.
На дотик я встановив, що це груба ряднина, яка правила за упаковку. Але що ж там усередині?
Я не міг дізнатись про це, поки не взяв ножа і не розрізав ряднину. На превеликий жаль, у ящику лежало полотно.
Це був тюк доброго полотна, скатаного в сувої, як і сукно, але так спресованого, що й напруживши усі свої сили, я не зміг витягти жодного сувою.
Це відкриття засмутило мене ще більше. Краще вже сукно, його я зміг би якось витягти і прокласти собі дорогу далі, а з полотном, незважаючи на всі спроби, я нічого не міг вдіяти. Алмазна стіна, мабуть, не чинила б такого опору лезу мого ножа, як це полотно. Щоб прорізати його, треба не менше тижня. У мене не вистачить харчів, щоб дожити до того часу, коли проб'юсь через цей тюк і доберусь до протилежної стійки. Нічого було й думати. Нездійсненність такого наміру була настільки явною, що я зразу ж відмовився від нього.
Якийсь час я нічого не робив, обдумуючи, до чого ж вдатися. Однак недовго. Надто вже дорогий час, щоб марно витрачати його. Врятувати мене могла тільки активна діяльність, і я гаряче знову взявся за діло.
Мій новий план був простим — спорожнити другий ящик, прорізатись крізь його задню стінку і побачити, що лежить за ним. Оскільки отвір я вже прорубав, то перш за все треба було витягти звідти сукно.
Щоб не мучитись, розширюючи прохід у ящику, я вдався до того ж способу, що й раніше, тобто розрізав зав'язки і, розмотуючи сувій, витягав його ярд за ярдом. "Так значно легше", — думав я, не підозріваючи, що це викличе нові труднощі.
Я досить швидко просувався вперед і вже встиг звільнити місце для роботи всередині ящика, коли раптом мені довелось зупинитись, бо позаду не стало місця для матерії. Весь простір позад мене — моя комірка, ящик з-під галет і ящик з-під сукна — був забитий мануфактурою, яку я витягав, просуваючись уперед.
Не лишилось жодного вільного місця, куди б можна було покласти хоч один сувій!
Це відкриття не зразу налякало мене, бо я спочатку не уявляв, які це може мати наслідки. Але, добре подумавши, побачив, що передо мною постала складна проблема.
Ясно, що я не зможу продовжувати роботу, поки не звільню свої "тили", які так необачно завалив. Але як це зробити? Я ж не можу ні спалити полотно, ні знищити його якимсь іншим способом, не можу й зменшити його в об'ємі, бо й так уже утрамбував, як міг. Що ж мені робити, щоб позбутись його?
Тільки зараз я збагнув, як нерозважливо було розмотувати сувої. Це ж призвело до збільшення об'єму матерії. Розмотаний матеріал, навіть просто витягнені сувої вимагали більшого простору, ніж спаковані. Скласти полотно назад неможливо. Воно розкидане в безладді, і немає місця, щоб ската ти знову. Не можна навіть поворухнутись. Але якби в мене й було досить місця, я однаково не зміг би скатати полотно до попереднього об'єму, бо воно хоч і еластичне, але грубе, і для цього потрібен був гвинтовий прес. Я зовсім розгубився, коли осягнув усю складність свого становища, — більше того — мало не впав у розпач.