Так мені здавалося спочатку, але, подумавши трохи, я почав сумніватися. Краплі, постійно падаючи на камінь, видовбують у ньому дірку, якщо це триває довгий час. Отже, мої запаси теж колись вичерпаються. А шість місяців — це дуже багато часу: майже двісті днів. Дуже багато!
Від цих думок в душі знов ожила тривога: чи вистачить мені їжі та води? І щоб покласти край усім сумнівам, я вирішив, як уже сказав, підрахувати кількість своїх запасів. Це було розсудливо. Коли виявиться, що всього досить, сумніви більше не бентежитимуть мене, коли ж, навпаки, я побачу, що галет або води мало, то вдамся тоді до єдиного можливого запобіжного заходу — знову перейду на скорочений раціон.
Пригадуючи тепер свої вчинки, я навіть дивуюсь, що, бувши маленьким хлопчиком, я діяв так розважливо. Неймовірно, як передбачливо може поводитися дитина, коли опиняється в скрутному становищі і коли інстинкт самозбереження пробуджує в ній всю енергію.
Отже, я негайно почав підрахунки, виходячи з припущення, що подорож триватиме повних шість місяців або сто вісімдесят три дні. Тижня, який минув з дня відплиття, я не взяв до уваги, щоб про всякий випадок мати запас, коли рейс виявиться насправді довшим. Але чи міг я бути певним, що корабель через шість місяців прийде в порт? Чи міг я сподіватися, що буде саме так?
Ні, не міг. Я зовсім не був впевнений у цьому. Мені було відомо, що звичайно подорож у Перу триває шість місяців, але я не знав, чи являють шість місяців середню цифру, найдовший це строк чи найкоротший. Адже в путі можуть бути затримки через штилі в тропічних широтах, через шторми біля мису Горн, широко відомого серед моряків мінливістю своїх вітрів. До того ж можуть трапиться й інші перешкоди, і тоді подорож триватиме значно довше ніж півроку.
Такі побоювання тривожили мене, коли я почав перевіряти свої запаси. Визначити, наскільки стане їжі, було дуже просто: для цього треба тільки перелічити галети. Судячи з їх розмірів, на день могло вистачити двох галет, хоч, звичайно, від такої кількості їжі важко було б погладшати. Та навіть однієї в день, навіть половини буде досить, щоб підтримувати життя. І я вирішив їсти якнайменше.
Незабаром я знав, скільки всього галет. Ящик, за моїми підрахунками, був у ярд завдовжки, два фути завширшки і близько фута заввишки. Це був неглибокий ящик, поставлений на свою меншу стінку. Я міг би підрахувати галети, не виймаючи їх з ящика, якби знав його точні розміри. Кожна галета мала трошки менше шести дюймів у діаметрі і була близько трьох чвертей дюйма завтовшки. Отже, в ящику повинно бути рівно тридцять дві дюжини галет.
Полічити галети було для мене розвагою, а не роботою. Я вийняв їх усі з ящика і розклав по дюжинах. І справді, галет було тридцять дві дюжини, тільки в останній дюжині не вистачало восьми штук, але я знав, куди вони поділися.
Тридцять дві дюжини — це триста вісімдесят чотири галети. Я з'їв вісім, отже, залишилось триста сімдесят шість. Вживаючи по дві галети на день, я буду забезпечений на сто вісімдесят вісім днів. Правда, сто вісімдесят вісім днів — це трохи більше шести місяців, але я не був певний, що ми будемо плисти в Перу саме шість місяців. Тому я вирішив перейти на скорочений раціон і з'їдати менше двох галет у день.
А що коли за цим ящиком стоїть інший і теж з галетами? Це забезпечить мене на час усієї подорожі, і я не буду більше турбуватись про їжу… Справді, чи не знайду я ще ящик галет? Хіба це неможливо? Навпаки! Завантажуючи корабельні трюми, зважають не на те, який товар, а на його вагу і форму упаковки. І тому найрізноманітніші товари часто-густо стають сусідами завдяки тому, що розміри ящика, тюка чи бочки дозволяють поставити їх саме в це, а не якесь інше місце. І хоч я знав це, проте сподівався, що матроси поставили два ящики галет поряд.
Але як переконатися в цьому? Я не міг пролізти за ящик, навіть за порожній, бо він щільно закривав отвір, що вів у мою схованку. Я не міг також ні перелізти ящик, ні підлізти під нього. "Ось що, — вигукнув я, несподівано зрозумівши, що треба робити, — я пролізу крізь ящик!"
Здійснити цю думку було зовсім легко. На місці дошки, що я одірвав від кришки ящика, утворилась широка щілина, в яку вільно пролазило моє тіло. Всунувши голову й плечі в ящик, я зможу прорізати ножем дірку в його дні, і тоді довідаюсь, чи стоїть там другий ящик з галетами.
Я не став зволікати із здійсненням свого плану. Розширивши спочатку щілину в кришці ящика, щоб було зручніше, я пустив у хід ніж. М'яка деревина чинила міцній сталі невеликий опір, та я раптом збагнув, що можна домогтися свого значно швидше. Хоч дошки дна й були прибиті цвяхами, можливо, навіть міцніше, ніж на кришці, але одірвати їх легше. Справа в тому, що їх треба тягти по на себе, а відбивати. Якби я мав молоток, вони не витримали б і десятка ударів. Молотка в мене не було, але я знайшов йому непогану заміну — каблуки своїх черевиків. Лігши на підлогу і вчепившись руками в шпангоут, я всунув ноги в ящик і так загупав у дно ящика, що одна з дощок одразу відірвалась, хоч і не впала, бо з протилежного боку її тримало щось важке.
Я підвівся і знову заліз у ящик, щоб подивитися, чого досяг. Дошка була зірвана з цвяхів, але я не міг дізнатись, що стоїть за нею.
Напруживши всі сили, я зсунув її вбік, а потім униз. Утворилась щілина, в яку можна було просунути руку. Там був ще один ящик — грубо збитий і схожий на той, у якому я зараз сидів. Але треба було ще дізнатися, чи в ньому галети. На це піде небагато часу.
Я знову напружив свої м'язи і відсунув дошку додолу. Більше вона мені не заважала. Цей другий ящик знаходився від першого на відстані якихось двох дюймів. Я накинувся на нього з ножем у руці і швидко прорізав дірку.
Та леле! Надія знайти галети розвіялася, мов дим. У ящику лежали якісь тканини — чи то грубе сукно, чи то ковдри, — упаковані вони були так міцно, що нагадували кусок деревини. Отже, я не знайшов галет і тепер був приречений сидіти на скороченому раціоні, розтягуючи те, що мав, на якомога довший час.
Розділ XXIX
МІСТКІСТЬ БОЧКИ
Другим моїм завданням було покласти усі галети назад в ящик, бо вони дуже заважали мені, займаючи більше половини усього простору. Я ледве міг повернутися в своєму закапелку, і поспішив прибрати їх. Щоб помістити їх усі, мені довелося скласти галети правильними рядами, як вони й стояли, але тепер не горизонтально, тому що ящик стояв на боці, а так, як їх укладають в пекарні. Звичайно, те, як лежали галети, — горизонтально чи вертикально — не мало значення, бо в будь-якому положенні вони мали однаковий об'єм. Нарахувавши тридцять одну дюжину і чотири штуки, я переконався, що ящик пошти. Тільки в горішньому кутку лишалося трохи місця, яке займали ті вісім галет, що я з'їв.