Та ні, я помилився, явно помилився! Я згадав, що стовп угорі тонкий і що вершечок ніби стесаний і загострений, а на вістря надіто бочку, вірніше, верхній кінець стовпа входить в дірку на дні бочки.
Я також пригадав, який вигляд має тонка частина стовпа: там навколо нього є виступ, так званий "комір". Чи можна буде зачепити за той виступ куртку, щоб вона не сповзала вниз? Пощастить мені в цьому чи ні, але спробувати треба. Іншого виходу в мене не було.
Перш ніж нова хвиля накрила мене, я "атакував" верхівку стовпа і спробував зачепитись за виступ. Нічого не вийшло — я з'їхав униз, де на мене чекали знайомі прикрості —люті хвилі, що накривали з головою.
Все лихо було в тому, що я не міг як слід звести комір куртки, тому що заважала голова.
Я знов поліз угору. Як тільки хвиля схлинула, в мене виникла нова надія: я ж можу зачепитися біля бочки не курткою, а чимось іншим!
Але чим? Це я теж придумав. Ви зараз довідаєтесь, що саме. На плечах у мене були шлейки, і, на щастя, добрячі. Не якісь там полотняні, а два міцних ремені з оленячої шкіри. На них я й вирішив повиснути.
Я не гаяв часу. Сидіти внизу було не дуже приємно, і я знову рушив у подорож до бочки. Куртка допомогла мені. Відкинувшись усім тілом назад і міцно обхопивши стовп ногами, я дістав можливість держатися на ньому довше.
Таким чином, руки в мене були вільні, і я зняв шлейки. Діяв я надзвичайно обережно, незважаючи на незручну позу, і страшенно боявся впустити їх, коли зв'язував обидва ремені докупи. Вузол я зробив якомога міцніший, намагаючись при цьому не дуже вкорочувати шлейки, бо кожний їх дюйм був для мене дорогоцінний.
Після цього я зробив на одному з кінців зашморг, накинув шлейки на стовп, просунув їх вгору, поки вони не опинились вище виступу, і затягнув зашморг. Лишалось тільки пропустити другий кінець шлейок під застебнуту на всі ґудзики куртку і ще раз зав'язати їх. Усе це я зробив досить швидко і, відкинувшись назад, навалився усім тілом на шлейки. Я навіть підібгав ноги і кілька секунд висів, наче повішений. Якби тієї миті якийсь штурман побачив мене у нічний бінокль, він безперечно, подумав би, що я самогубець або що хтось вчинив жахливий злочин.
Я вкрай знесилів, наковтався води і навіть не усвідомлював усього комізму свого становища. Але тепер я міг сміятися, бо всяка небезпека минула. Я врятувався від смерті. Це було все одно, що побачити Гаррі Блю з човном за десять ярдів від себе. Хай скаженіє буря і ллє дощ, хай свище вітер і лютують навколо мене пінясті гребені хвиль! Ніщо тепер не одірве мене від стовпа!
Правда, я влаштувався не дуже зручно, але тепер, коли небезпека була позаду, я почав думати, як умоститися краще. Найскрутніше доводилося ногам: вони раз у раз зривалися, і я повисав на шлейках.
Це було неприємно і навіть небезпечно, до того ж дратувало мене. Та і з цього становища, як з усякого іншого, мав бути вихід. І справді, я швидко знайшов його. Розірвавши знизу до колін колоші своїх штанів, — вони були з тієї ж цупкої тканини, що й куртка, — я скрутив їх джгутом, обмотав навколо стовпа і міцно зав'язав. Це забезпечило відпочинок ногам. Таким чином, напівсидячи, напіввисячи, я провів решту ночі.
Якщо я скажу, що в свій час почався відплив і риф знов оголився, ви, мабуть, подумаєте, що я негайно відв'язався від стовпа і спустився вниз. Але ні, я не зробив цього, бо більше не довіряв рифу.
Мені було незручно, але я терпів це, боячись, щоб не довелося починати всього з початку. До того ж я знав, що на стовпі мене швидше помітять, коли розвидниться, і пошлють допомогу.
І мені послали допомогу, вірніше вона прийшла сама. Не встигла Аврора позолотити небосхил, як я побачив човна, що з усією можливою швидкістю плив до острівця. Коли він наблизився, я побачив те, що й сподівався побачити: за веслами сидів Гаррі Блю!
Не буду розповідати вам, як повівся Гаррі, вистрибнувши на риф, як він сміявся, кричав і розмахував веслом, як обережно і з якою радістю він зняв мене з стовпа у човен. Коли ж я розказав йому все від початку до кінця і повідомив, за яких обставин його ялик потонув, він не розсердився на мене, а тільки розсміявся і сказав, що могло бути й гірше. І від того дня він ні єдиним словом не дорікнув мені, що я втопив його ялик.
Розділ XIV
ЗАВТРА — В ПЕРУ!
Вкрай небезпечна пригода на острівці не змінила моєї поведінки, і я не перестав любити море. Здається, я ще більше полюбив його саме за ті переживання, яких зазнав під час небезпеки.
У мене було непереможне бажання переплисти океан і побачити далекі краї. Я щоразу думав про це, коли дивився на бухту. Помітивши на обрії вітрила, я думав, якими щасливими мають бути люди, що плавають на тих кораблях. Я радо помінявся б місцями з останнім матросом на кораблі.
Можливо, море не так вабило б мене, якби моє життя склалося краще, якби були живі мій добрий батько і ласкава мати. Але мій суворий старий дядько зовсім не піклувався про мене. Не маючи рідної домівки, не маючи батьків, любов до яких тримала б мене на березі, я ще дужче хотів поплисти за океан. Ферма зовсім не приваблювала мене, а нудна робота тільки збільшувала бажання вирушити за море, побачити чудесні країни, про які я читав у книжках стільки цікавого і про які матроси, колишні рибалки з нашого села, розповідали ще більш дивовижні речі. Вони розказували про левів, тигрів, слонів, крокодилів, мавп завбільшки з людину, змій, довжелезних, як корабельні канати. Кінець кінцем розповіді про хвилюючі пригоди, що випали на їх долю в країнах цих чудесних істот, сповнили мене всепоглинаючим бажанням побачити на власні очі всіх цих рідкісних тварин і взяти участь в полюванні на них, як це робили матроси, що приїздили звідти. Коротко кажучи, мені остогидло нудне одноманітне життя у нас дома, яке, за моїми уявленнями, було властиве тільки нашій країні, тому що, коли вірити словам заїжджих моряків, в усіх інших країнах можна було зазнати безліч хвилюючих пригод, побачити силу-силенну диких звірів і різних чудес.
Пам'ятаю одного молодого хлопця, який проїхався всього-на-всього на острів Мен і повернувся з такими розповідями про свої подвиги серед чорношкірих і удавів, що я аж мучився від заздрощів до людини, яка пережила стільки неймовірних пригод. Я непогано вмів писати і добре знав арифметику, але в географії майже не розбирався, бо викладали її в нашій школі абияк. Через це я не знав, де знаходиться острів Мен, проте вирішив при першій-ліпшій нагоді поїхати туди і хоч трохи подивитися на чудеса, про які розповідав той хлопець.