— І хто б подумав, — казав він до графа, що також брав в усьому діяльну участь. — І чи ж це не краще, ніж на Новий рік?
— О! Тут вичувається душа!
— Панове, — крутився елегантський фертик у блискучому мундирі. — Пропоную на честь наших нових знайомих тост! — Але його ніхто не чує і не бачить. Всі зайняті своїм, Ольга, наприклад, кліщем впилася в Андрія і вже ні на крок від нього. Обоє одягнені по-домашньому, одежа пом’ята від борюкання і мокра від снігу. Нічого. Хто на це звертає увагу, Ольга — мов жарина, очі блискають, зачіска спадає стрішкою над бровами.
— Андрійчику! Мій любий! — шепоче гарячим диханням Ольга. — Ходімо, ходімо! — виходили в коридор, шукали безлюддя, крали цілунки, і коли червоні від щастя влітали назад, їм здавалось, що на них усі дивляться і всі бачать. Добре. Було так багато співзвучання, так багато піднесення, так сильно грала велика музика, а життя наливалося соками, і соки такі п’янючі.
Іван чув себе зовсім на місці, був далі від графа, тримався Мар’яни, весь час брав її до танцю, говорив, розважав. Мар’яна сміялась від серця.
— Ах, він був цілком виправданий, — казав про щось Іван. Він виявляв ознаки такого зачарування, що здавалось — йому закрутиться голова. А коли взяти на увагу, що тоді була весна і були всілякі соловейки, то ти можеш собі уявити.
— А як ти? Як ти? — зацікавлено і швидко питала Мар’яна.
— Я? Хм… Розуміється, Я був, мов Купідон.
— Ха-ха-ха! Уявляю.
— Безсонні ночі, серенади під вікнами…
— Ха-ха-ха!
— Ну і, розуміється, я виявляв, як звичайно, великодушність, яка мені абсолютно нічого не коштувала. Наша спільна дама серця недвозначно давала перевагу мені. Нервувався лиш мій суперник.
— Це, кажеш, був Сопрон?
— Він самий і був. Наш чудесний Сопрон. І ми, брати Морози, стояли, так би мовити, один проти одного. Але до бою, розуміється, не дійшло. Я відступив.
— А вона?
— Вона вийшла за Сопрона… І це є його прекрасна Настуся. Мені було тоді дуже небагато років.
— Ах ви, Морози, Морози! — казала грайливо Мар’яна. Йдуть, розмовляють, потім знов танцюють, по всіх кімнатах вирує поспіх, дзвенить сміх, падають звучні слова. А ніч з чорної робиться сірою, а ніч збігає в небуття, і вікна яснішають. Як завжди, шкода, що все минає, а новий білий день нікому з цих людей не каже нічого привабливого. Але треба йти до себе, в далі, у простір, краяти круги, нахиляти височінь неба і плакати зі заздрощів, що не можна сказати всього, а особливо того останнього слова пізнання.
— Андрійчику! Перснику! Ти направду таки їдеш до тих Черкас? І дуже надовго? І будеш бодай писати? Отакі довжелезні листи — ти ж потрапиш, — казала Ольга, химерно морщила чоло, зсувала смутно брови, вичувала прощання.
— Іду, Олю! Мушу! І писатиму, і думатиму…
— Ну, що ж... Прощай! До Великодня… Перснику…
Решта слів заглухла в довгих, міцних, гарячих цілунках. В коридорчику тьма, а вони молоді — щирі й теплі, мов пара юних котят. І нема нічого більшого, як ця відміна правди — що ніколи не бути життю, коли зникне фантазія сильних, ранених щастям любові душ.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
І
Морози вернулись додому на другий день. Почався будень. Від’їзди. Петро, Катерина й Михайло від’їхали до свого Києва. Андрій до Черкас, а Василько до Канева. Зісталися старий, Іван і Таня. Люди далі вчились, далі крутились колеса залізниць, возився на поля гній, кормилась худоба, прялася шерсть і зводився дим.
І здавалось — так буде довго.
Іван, як тільки ставало над вечір, їхав до Канева. Ольга діставала листи, захоплено читала і пильно писала дійсно довгі, огненно гарячі відповіді. Здавалось, по паперу стрибають не літери, а огненні язики. Вечорами в дівочій довго, інтимно світилось. Ольга сиділа з пером, очі її дивились натхненно. "Дорогенький Любчик-Андрійчик! Ніжно, палко й солодко читала Твій найдорожчий листок. І робиться дивно, коли плющу очі, вникаю в даль землі, лечу і маю широкими крилами і буйно, з шумом вриваюся в Твою, дорогий, кімнату. Ах, які в мене міцні, міцні і пружні крила, і як я вмію шугати високо й далеко, між снігом і бурею, мов скинутий з неба ангел. І повір, що Ти для мене, Андрію, заступаєш ночі до самого ранку, я бачу не раз, як повільно входить день, а Ти так само повільно відходиш у далеке.
І так є завжди і скрізь — вдень і вночі, у сні й на яві. На вечірні в церкві і в їдальні з батьками. У нас кожний день буває Іван, і Мар’яна старанно перетворюється в Морозиху, а люблю її за те, що вона любить Твого брата. Десь скоро буде весілля, і я надіюсь, надіюсь, надіюсь… Надіюсь бачити Тебе! Ти, напевно, ще перед Великоднем, воленс-ноленс, опишеш коло Черкаси — Канів — Черкаси. І ми з тобою… за-тан-цююююємо! І любесенько, і гарнесенько, і теплесенько, як тоді… у Левицьких… Мій Морозенку! Козаченьку — такий, як ясний, бистрий сокіл, як орел! Торкаю Твої уста вогнем свого серця — і це зветься цілую! І ще! І ще!
Твоя Обручечка-Олюнечка".
Андрій писав: "Моя криштальна, крилата діво! Чую, як спиш у цей час під своєю Мадонною. Це, здається, маленька копія з Рафаеля, І я вагаюся, хто з вас більша жіночість. Ти у білій, теплій постелі, правиця відкинута, три крайні пальці легко зігнуті, а вказівний скерований у безодню. І Ти, напевно, не чуєш, як я проходжу простір, як мої коліна торкаються квітів твого килима, а уста — твого вказівного пальця. Чи чуєш, сонна, той дивний дотик.
А інколи здається: лежимо на березі лінивої нашої ріки на ведмежих гарячих шкурах. Сонце пражить з невимоио синього неба. Наші тіла нагадують стару мідь. Встаю, підношу тебе на руках напроти сонця, несу через проміння, кричу криком дикого щастя, а потім жбурляю тебе в бірюзові хвилі, кидаюся самсторч головою, і ми несемось углиб, мов дві рибини, пливемо вгору, вбік, під берег, у латаття. А потім, свіжі й пружні, женемось по гарячому піску просто в найближчий гай, що темніє, як ніч. Що за божевілля!
Ольго, даруй! Кажу ці слова від щастя. Інших не маю. І люблю Тебе, мила, просто. Дуже, дуже просто! Так, як любить сонце! Цілую!
Андрій".
А ввечері вона відписує: "Перснику! І що ж було в тому гаю?.. Була велика напруженість. Над прірвою — плаский граніт, вкритий м’яким мохом. Лежу горілиць, і теплота нечуйно збирає краплини води з моїх грудей. Зелень навкруги, кілька птахів листя черемшини і зелепуги черниць. А далі — звуки, ніби сирна з моря, ніби пастух з підгір’я, ніби сатир із гущавини лісу. А тіло все сприймає — горде, але завжди піддайне на ласку, щастя й красу.