— Це від Андрія, скажу вам, висловлюючись дипломатично, порядне свинство, — казав Петро. — Він хоче бути оригінальним, — докинув спокійно Іван. Мар’яна і Катерина Львівна обмежились мовчанкою. Всілись, рушили, Іван поганяє. Поїхали по слідах перших саней — просто через луги до Дніпра.
Починає поволі темніти. Андрій з Ольгою різали цілину снігу, оминали льодові поля, перетинали струмки і стежки. Зупинилися аж над Дніпром, серед кущів верболозу, вільшини і посохлого очерету. Над ними розложисто розгортали віти старі осокори, перед ними замерзлий і вкритий снігом рукав Дніпра, що відділяє великий Канівський острів зі знаною скелею.
Ольга захоплена.
— Андрію! Чудово! — вона глянула на нього, що спокійно і рівно сидів, тримав віжки і дивився перед собою. — Андрію… Я…
Андрій поміг їй. Він обережно обняв її, глянув їй у вічі, хвилина великої тиші. Вона обняла його, і їх уста з’єднали те, що так гостро їх хвилювало.
— Це тобі за все! За те, що ти такий! Що ти мене зрадив! Що ти мене мучиш! — шептала Ольга. З неї виривались ті шепоти, ніби іскри вогню, що десь там у ній горів.
— Люблю тебе, Олю! — вирвалось так само в Андрія, і ці їх такі звичайні слова відкривали їм брами величного світу пізнання.
Коні стояли спокійно, вгорі шуміли віти осокорів, з другого боку Дніпра доносився стишений шум лісу, що в цьому місці доходив до самої ріки. Старі вікові дуби і поодинокі сосни стояли між гранітними виступами, виповненими мастким чорноземом, який, здається, десь там, на горі, має свій початок і, перелившись через край гранітного берега, стікає окремими струмками до Дніпра.
— Тихо! Слухай! Обоє слухають.
— Чуєш? — питає Андрій.
— Що там, Андрію? — питає Ольга.
— Не чуєш? Вслухайся краще!
— Ой! — вирвалось в Ольги. — Чую! Лю-лю-лю-лю!..
— Це, Ольго, скеля шепоту, її особливо добре чути влітку.
— Ми конче мусимо з тобою прийти сюди влітку, — каже захоплено Ольга.
— Влітку сюди можна дістатися тільки човном. Під нами отут багно, а тут ось острівець, на якому ростуть осокори.
Здалека чути, як їдуть другі сани.
— А! От вони! — гукає Петро. Всі вийшли на сніг, і стало гамірно.
— Ооо! Тут зовсім добре! — гукала Мар’яна. — Як ця місцевість зветься?
З другого боку їй відповів Андрій: — Шепіт.
— А! Це є той славний Шепіт? А мене дивувало, чого Андрій потягнув нас у ці хащавини.
Петро пропонує розложити багаття, і всі погодилися. Назбирали сухого хабаззя, протоптали місце в снігу, вогонь запалав. Було вже майже темно, і сяйво від багаття освічувало всім обличчя, творило особливий настрій. Чулось у цьому щось старе, і Андрій декламував початок "Слова о полку", а як скінчив, усі йому плескали.
— Ще щось, Андрію! Під настрій! — просила Мар’яна. До неї долучились інші.
— Тихо! — урочисто і повільно сказав Андрій. — Слухайте, слухайте!
Розливаються лунко шепоти,
Підіймаються звої туманів,
Виступають лавами мамути
І чекають своїх отаманів.
Сови свищуть музику ярую,
Бронтозаври громочуть хвостами
— І проходить ходою млявою
Похід велетів поміж кущами.
А по чорному небі летіли
Огнекрилі зграї драконів,
На поляні в тумані чапіли
Дикі вепри і дикії коні.
І промовив найбільший отаман:
— Чуйте всі і затямте повік,
Я тут більше не пан, я лиш мамут!
На цю землю зійшов чоловік.
Бог розгнівався, бачте, на звірів,
Бо вони безсловесні й німі,
Бо ніхто ще, ніхто ще не зміряв
Силу слова німої землі.
І напишем тверді заповіти,
Нехай чує і суша, і море;
Від сьогодні ніхто вже не зборе
Боже слово у вічнім всесвітті.
— Бравоо! Бравоо! — заплескали всі, і тим більше всіх дивувало, що вірш не тільки відповідав моментові і настроєві, але що був виголошений українською мовою.
— Це дуже гарно! — пристрасно сказала Ольга.
— Більше дров! Огню! — гукає Петро. — Йдуть мамути, летять дракони, свищуть сови — пугу, пугуууу!
— Мене тішить, що мій вірш вам подобався, — проговорив Андрій. — Він дуже недосконалий, і так між іншим... Але все-таки, пані і панове, мене дуже і дуже тішить, що ось ми тут, мене тішить цей простір над Дніпром, туман і ніч, і що цим простором проходить та сама вічність, затямте, що стояла на цій землі і в часи мамутів і бронтозаврів. Кінчаємо це наше прекрасне, холодне і разом тепле свято зими, омиті святою водою Дніпра-ріки — тієї самої, в якій десять століть перед цим хрестили наших предків знаком віри Христової. Цей ось огонь хай буде символом вічного горіння нашого духа над водами цієї ріки. А щоб віддати належне традиціям предків, ось тут… (він витягнув з кишені кожуха пляшку) маємо.
Йому не дали договорити. Всі кинулись на Андрія і почали з криком "ура" підкидати його вгору.
— Підступ! — казав Іван.
— Обман! — кричав Петро.
— Чудово! — казала Таня.
— Ніколи! — казав Андрій, вдарив долонею по дну пляшки, і корок вилетів. — Тепер, пані і панове, я буду вимагати беззастережного від вас послуху. Все, що буду казати, повинні виконати. Згода?
— Згода! — крикнули всі, Іван останнім.
— По-перше, всі присідають напочіпки отут, довкола огню. Всі присідають.
— І дами також! Іване! — наглить Андрій.
— Доводиться коритися, — крехче Іван, якому це найтяжче дається.
— Тепер усі заплющують очі!
— А! О! І що за вигадка?
— Або — або! Або додержуєте свого слова, або сідаємо і їдемо назад.
— Плющимо, плющимо! — загомоніли жінки.
— Петре, скоряйся! — кричить Катерина.
— І ти, Іване, також, — домагається Мар’яна.
— Отже, ви сліпі п’ять хвилин. Скоряєтесь?
— Скоряємось, — проговорили хором.
— Присягаємо! — каже хор.
Довкруги вогню напочіпки сидять німі і сліпі люди. Ольга прискає сміхом.
— Ольго! — чується суворе слово.
— Я сліпа, я сліпа! — пищить Ольга.
Андрій забігав, зашумів, засвистав, заспівав. По короткому часі настала глибока хвилинна мовчанка. Андрій урочисто, слово за словом, вимовляє: — А тепер розкрийте ваші ясні зіниці. Дивіться!
Всі вибухають реготом. Перед ними табурет, застелений рушничком, посередині — кільце ковбаси, в ковбасі стоїть пляшка, а довкруги — сім повних чарок.
— Ще раз підступ, — кричить Іван.
— Геніально! — захоплюється Петро.
— Андрію! — кинулась на нього Катерина і розцілувала його.
— І я також, — каже Мар’яна.
— І я! — сміється Таня.