— Це значить: ти хочеш з ними розбити Росію і відірвати від неї Україну?
— Не я хочу! Росії вже нема! — підносить тон Андрій.
— Звідки це знаєш? — спокійно, рівно веде своє Іван.
— Цього не треба знати. Це видно. Зрештою, це речі ірраціональні.
— Що саме тут ірраціональне?
— А те, що Україна, хочемо ми чи не хочемо, буде!
— Ти так думаєш?
— Не я… Я вже тобі сказав: так думає закономірність буття. Росія сама цього хоче. Вона і тільки вона пхала і пхає нас на розрив.
— Не люблю парадоксів. Кажу тобі востаннє: мусиш скінчити гімназію! Не дозволю, щоб ти пішов у світ недоуком! А тоді роби, що знаєш.
Це було сказано так виразно, що Андрій замовк першим. Іван вийшов і не залишив за собою ніяких сумнівів. Андрій напружено думав, важив, сперечався сам з собою. Ні. Він сам не вірить, що така купка людей розвалить Росію. Він сам не вірить, що Росія віддасть без бою рідну йому землю. І разом погляд духа і серця летить у далеке майбутнє і бачить виразно яскраву, мов сонце, мету. Так. Прийде час і все буде! Треба почати бій! Тепер з парою людей, малою групою, купкою зухвальців, з романтиками в шароварах, спочатку за Січ Запорізьку разом з Тарасом Бульбою, слідами Хмельницького, у глиб і в шир, а потім вперед!
Андрій ці речі бачить, вони для нього реальні і навіть зовсім намацальні. Хоча він добре знає, що це не буде зараз. Він живе минулим і майбутнім. Те, що діється тепер, є прірвою, яку треба засипати, треба перекинути міст, щоби з’єднати кінці історії. Де знайти матеріалу і що це має бути? Війна? Кров? Нерви? Воля? Розум? Андрій перебирає всі елементи, зупиняється при кожному, важить один по одному і каже сам собі: все має бути! Іване! Брате! Все має бути! І після цього Андрій ніби вертається з далекої мандрівки шукання до свого порога, і здається йому, що від цього місця починається перша ява величезної драми кожного буття. Хочеться зачерпнути з цього місця і понести в життя ту міць душі і духу, що ніколи і ні під яким тягарем не ломиться. А решта приложиться рукою щедрості Творця всіх початків, яка ніколи ще не оминула тих, що заслужили.
У Морозів починається велике розвантаження. Відколюється з родини брила за брилою, ніби від розсадженої скелі уламки каменю. І кожна частина кудись котиться.
Сопрона тягне простір, бо там десь те місце, що йому належить. Петро з родиною вертається до Києва. Всі щось тихо в собі переживають. Старий Григор, можливо, найтихше, бо він не каже ані єдиного слова. Він тільки іноді в розмові філософує: — У государстві первою клітиною, як не кажіть, є сім’я. — А на підтвердження цього Василько буйно заявляє, що Михайло може зістатись на хуторі, що вони можуть ходити і тут до школи, а на весну він їде з ним до Києва.
— В кожному разі, — каже Таня, — свята мусимо перебути разом.
На це Сопрон відповідає, що не можна гаяти часу, бо він сподівається гіршого, і тому вечорами ціла родина сходиться в їдальні; на столі розложена карта імперії, і Сопрон, Іван, Петро та Андрій старанно студіюють шляхи, що ведуть за Урал. Міркують також, як тепер краще дістатися до Києва. Щось там уже казали, що на лінії Київ — Фастів висаджено всі мости.
Ці останні дні перед від’їздом Сопрон проводить якось дивно. Він часто кудись зникає і не каже нікому, куди. Він лише виходить у садок, переходить город і йде в поле — отак просто, в напрямку Гісина, через горб. Там він, незважаючи на вітер і на холод, зупиняється і довго стовбичить, ніби приблудний. Довкруги все вкрите товстою верствою снігу, але це не хвилює Сопрона. Він втягає в себе повітря, що пливе над землею з боку Гісина, слухає, як у Гісині шумлять росохаті сосни, дивиться на захід, на південь, на всі чотири боки світу і бачить поверхню снігу, на якій отам, за лугом, зводяться горби, вкриті лісами, а під ними Дніпро, якого тепер не видно, а здовж луги і кущі, а вправо чорніє хутір. Господи Боже! Як тільки подумаєш і як тільки глянеш! Скільки того всього мудрого і потрібного на цій великій, святій землі. Не стає ні думок, ні слів, ні образів, і вся повнота чуття сходить на одно сильне, що виривається з самого нутра, зітхання.
Сопрон — муж плечистий і сильний, і коли вертається при смерку на подвір я, він щось насвистує, особливо коли поблизу хтось вештається. Він ще заходить сюди і туди, заглядає до клуні чи до свининця, і особливо тягнуть його ті речі, які він знає ще з дитинства.
А ввечері в їдальні він зухвало розважає: — Е! Сибіру бояться ті, що там не були. А я вам скажу: не будь Сибіру, що варта ціла Росія?
Всі з ним погоджуються, а старий Григор, як і завжди, твердить те саме — Сибір! Це добрий шматок землі. Нічого не скажеш. Але до Сибіру треба хазяїна.
Розмовляють і розмовляють, і аж вкінці Сопрон так якось, ніби сам до себе, каже: — Нічого. Я от поживу в тому Сибірі, зароблю трохи грошенят, а там заберу свою численну зграйку і махну сюди.
Таня підтримує його всією своєю щирою сестриною душею.
— І мудро зробиш.
А Андрій ні з сього ні з того починає: Нема на світі України, Немає другого Дніпра.
— Е! — махає рукою Сопрон. — Сентименти!
Його підтримує Іван: — Коли б усі наші люди трималися Дніпра, бідно ми виглядали б.
— Бідно то бідно, — каже між іншим Петро, — але кожна істота на землі має точку тяжіння. Одну тільки точку. Погляньте на птахів.
— Точка тяжіння — одно, а радіус діяння — інше, — каже на це Іван.
— Згода! — каже Петро і жартівливо затягає: Де згода в сімействі,
Де мир і тишина.
Всі цей мотив знають, тому всі, навіть старий Григор, підхоплюють його. Іван з Сопроном баси, Андрій снажиться тенором, жінки і менші хлопці беруть вищим тоном. Виходить пісня, що тягне за собою інші мотиви.
На закінчення старий каже: — Так. Все це гарно. А чи ти, Сопроне, все вже як слід обдумав з тим від’їздом?
— Тату! — каже рішуче Сопрон. — Нічого не поможе.
— Та я тільки так… Щоб усе було, як кажуть, добре. Вибачай! Ці дні особливо швидко летять. Від’їзд відкладається, дні йдуть, але ось приходить один, наказує: не можна далі відкласти. З самого досвітку всі в родині на ногах. Напередодні безліч пеклося і смажилося. Зараз усе в русі, ніби виїжджає ціла родина. Двоє запряжок коней чекають. Коні на цей раз вичищені, сани уважно вимощені, Дмитро святочно одягнений. До Ліпляви проводять Сопрона всі, за винятком старого, а Іван їде далі, аж до Піщаної та Супої. Сопрон одягається, йому все виривається з рук, нічого не може знайти. Таня йому помагає, бо треба тепло одягнутися. Нарешті треба спішитися, бо ось уже дніє, години тікають, а дорога до Золотоноші далека. І вже в останню хвилину Іван рішає сам відвезти Сопрона аж до Золотоноші. Дмитро може не їхати. Сопрон нічого на це не каже.