— А! Іван Григорович! — викрикнув Водяний, коли побачив таке несподіване товариство. — Це вже чогось варте.
Міцно трикратно цілуються. Мар’яна також сильно здивована.
— Невже Іван Григорович? — каже вона і так само сердечно його вітає.
Вітаються всі. Сопрон також дуже рідкий гість.
— Прошу всіх — хто де може — сідати! — каже Таня. Мар’яна підсідає до Івана.
— Ну, так, Іване Григоровичу, оповідайте, — швидко каже вона, а її прекрасні карі, великі очі горять цікавістю.
— Дуже багато оповідати, — каже Іван.
— Ну, як же там у тій Германії? У нас же тепер також німці. Ні. Краще на вас надивитися. Так вас давно ми тут не бачили, а стільки передумали. Ми вас уже поховали. Де ж так довго не давати про себе ніяких вісток!
— З полону не завжди вдається відразу подати вістку, — каже Іван.
— Але це ж тривало! Десь біля року. Бідна Таня, вона у вас герой. Трималася, мов капітан корабля.
Розмова швидко перекидається з теми на тему. Водяний повідомив, що у Василькові роззброїли німців. — А сьогодні отуди десь надвечір бухкали, — говорить старий Григор.
— Це все Тараща. На них німці наперли, і вони хотіли переправитись через Дніпро. Все йде повним ходом.
— А як ваш шановний батько? — питає Мар’яну Петро.
— Нічого. Дякую. Все своє. Приймає пацієнтів і політикує. Для нього тільки "учредітєльноє собраніє".
— Кінець з тим "собранієм", — каже Сопрон. — В Петрограді вже давно Ленін — Троцький.
— Для мого батька це імена порожні, — каже Мар’яна.
— А що це була за така маніфестація в Каневі? — питає Мар’яна Водяного.
— Самостійники, — каже коротко Водяний. Іван виявляє зацікавлення.
— То й тут також вони є? Я думав — тільки в Києві.
— О! Поживемо — побачимо, — каже на це Петро. — Але ось цікаво, як це той Ленін прийшов до влади?
— А! Це було ясно, — каже на це Сопрон.
— Кажеш, ясно? — дивується Петро.
— А хто ж це такий, той Ленін? — питає старий Григор.
— А, це старий революціонер. Поміщик десь звідти, з Саратовщини, — каже Петро. — А чому ти думаєш, що все було ясне? — звертається знов до Сопрона.
— Бо Керенський прийшов до нас передчасно, — коротко кидає Сопрон.
— А що це значить?
— А те, мій брате, що Росія на демократію ніяк не готова. Сотні літ деспотії — і зненацька демократія. Це все одно, що спустити собаку, що ціле своє життя був прив’язаний.
— А чого ж той Ленін хоче? — питає повільно старий.
— Диктатури робітничої класи, — каже Сопрон.
— Якось я того не дуже второпаю, — каже на це старий.
— Робітнича класа, — каже Петро. — Все робітники. Вони мають диктувати. Пролетаріат, як це у них тепер кажуть.
— Ну, а як же так: одним усю власть у руки? — каже далі старий.
— Ну, так, як і до цього часу було, — заговорив Сопрон. — Тільки до цього часу владу тримали верхні класи.
— А тепер, виходить, будуть нижні, — каже старий.
Іван при цьому мовчить. Він уже в Росії пару тижнів, був і в Києві, але поки що для нього дуже багато в цьому невиразного.
— Хто був нічим, той буде всім, — каже задоволено Петро. — Як у Євангелії.
— Ну, ну! Побачимо, — говорить спокійно старий. — Я тільки не завжди довіряю тим, що були нічим. Людина, що не потрапить вибитись…
— Тату, — каже Сопрон. — А хіба ви не знаєте, як то з нами було?
— А все-таки ми ось не на останньому місці, — відповідає на це старий.
— А нащо взагалі та революція? — питає Іван так тільки, аби щось сказати.
— Революція була потрібна, — каже Петро. — Передовсім велика нерівність. Далі візьмімо ту саму земельну справу. А найважніше — страшна відсталість від решти Європи. Ми тут чванимося, що маємо ті простори, але своєї фабрики автомобілів ще не маємо. В Америці вже давно їздять автомобілями, а у нас як були воли — так і зістались. Які у нас, візьмімо, дороги? А залізниці? Коли нам треба дістатися до залізниці… Самі знаєте, як то є.
— Але хіба цього не можна було без революції? — вставляє слово Мар’яна.
— Ну, Мар’яно Миколаївно, — каже Галантно Петро. — Очевидно, але у нас, як знаєте, без революції не потрапили навіть до цього часу обстригти бороди.
— То це ж у росіян, — каже Мар’яна.
— А у нас же хто задає тон? Не ті самі росіяни? — каже Петро. — Зате ось тепер приходять українці.
— Ну, от… Хочуть зненацька ділитися. Жили, жили разом, — каже Мар’яна, — і раптом ділитися. Дуже дивно. Почули б ви, що каже наш добрячий Афоген Васильович.
— А, це жарт, — каже поблажливо Сопрон. — Романтика.
— Ну, Сопроне, — зауважує на це Петро. — Романтика часом може стати й неромантикою.
— Ніколи, ніколи, я тобі кажу! Ніколи! — рішуче заговорив Сопрон і навіть досадно повернувся назад, відкинувши рухом голови свій великий чуб.
— Е! Я так думаю, що у нас в Росії місця досить для всіх, — зазначив старий Григор. — І нащо там його ділитися. Але нема в нас доброго хазяїна. Росіянин не вміє вести хазяйства, а це головне.
— Ах, — каже Петро. — Ти, Сопроне, кажеш — ніколи. Росія — твір непевний. На нього складалась зброя, нагай і кайдани, а це якраз делікатні складники. А що ти зробиш, наприклад, з тією могилою, що отам у нас над Дніпром? Там лежить динаміт, і спробуй його порушити. Цар ставив варту — помогло?
— Шевченко наш! — твердо сказав Сопрон, зрозумівши, про що Петро говорить.
— Ти це знаєш краще — наш чи не наш. Государ імператор ставив над ним все-таки варту. Цікаво, для чого. А чого то він висилає того свого кріпачка в ту пустиню? Щоб возвести в пророки. Тут і є та карколомна нелогічність. Наш і не наш! Тут, друзі мої, взагалі нелогічність в ідейній суті нашої держави. Чому ставити на могилі варту, як над скарбом яким. Люди ж це бачать. А далі? Заборона живого слова — це заборона живого життя, а все, що живе, — живе, і ніяк його не заборониш. Чому не дати йому спокійно лежати в сирій землі, яка була, без сумніву, і його землею?
— То ти за розподіл? — питає з серцем Сопрон.
— Я цього ще не кажу, — каже Петро. — Росія сама жене до того. І зажене, — закінчує рішуче.
— Чудні діла твої, Господи, сказав тарган, що попав під решето. І дірок багато, і вилізти годі, — зазначив Іван.
— Ось прийде Ленін і він знайде вихід, — каже Сопрон і продовжує далі: — Я знаю тільки одно: мусимо втримати єдність. За всяку ціну… А що випустили того Петлюру, це, по-моєму, велика хиба.