— Я взагалі не збагну, на який чорт потрібний той цілий соціалізм. І що це таке? — каже Іван.
— Це ніби має бути теорія такого соціального ладу, що потрапив би узгіднити соціальні нерівності між людьми.
— В засаді це правильно.
— Так. В засаді. Про засаду не говоримо. Говоримо лише про неприродність речі. Чому не взятись до організації насамперед людського мозку? Тож не від теорії, а від практики буде залежати, чи буде лад, чи його не буде. Я не вірю, що наші люди, позбавлені здібності логічно міркувати про найпримітивніші речі, зможуть організувати чисто зовнішніми, механічними засобами неймовірно складні і замотані психобіологічні явища, якими є соціальне співжиття людей. Виключена річ. Неможливо! Ти в це віриш?
— Ні.
— Я також ні. Ми, Морози, в таке повірити не можемо. Ми дуже добре знаємо, що організувати життя можна тільки шляхом логічного, розумного і зумовленого конкретною потребою рішення передовсім не так основних істин, як різного роду деталів. Бо назагал життя само в собі дає рішення. Це те саме, що в природі фізичних явищ. Бог нам в загальному дає пори року, дає росу і дощ, і вже від нас залежить, щоб ми той дощ використали. Коли не посіємо вчасно, коли не зберемо перед сльотою, коли дозволимо згнити чи перерости — нічого не буде. Те саме і в ділянці явищ соціальних, чи яких хоч. А наші розм’якшені мозки гадають, що варто перевести певні реформи, як уже все само собою станеться. Я тобі, Іване, кажу, що за кріпацтва в основному не могло життя бути гіршим, ніж тепер. Кріпацтво при досконалому управлінні людьми могло принести тільки користі. І на цьому принципі було цей лад збудовано. Де був господар, потрібна людина при кермі, там усе буяло. Але кріпацтво давало в руки шанси недосконалим індивідумам сугубо зловживати своєю недосконалістю. І тому цей лад був злий. Те саме і монархізм, те саме буде і при соціалізмі. От побачиш. Дурні наші люди візьмуть у руки владу і все загирять. Все згине.
— Я думаю — до того не дійде, — каже Іван. — Мені здається, що багато в нас і цілком розумних людей.
— Це цілком правильно. Однак "розумні люди" якраз завдяки тому, що вони розумні, програють на користь дурнів. Дурнів завжди більше. Дурні завжди активніші. Дурні своєю дурістю шкодять і собі, і іншим. Активність розумних — це активність конструкторів на протилежність чисто деструктивній активності дурнів. Легко і швидко розбити кожну річ. Вони ж і кажуть: "До аснаванья всьо разрушім". Ти, наприклад, підеш щось на цій землі розрушать? Та ніколи. А дурень піде і розрушить, і покине. Навіть буде казати, що він іде, щоб будувати нове, щоб направити, щоб зробити рай. Дурень таке тобі скаже, бо кожна дурна людина хоче виправдати свою дурість — так само, як кожна злочинна людина — свою злочинність. І я тобі скажу: наші народні маси — це найдурніші маси серед цивілізованих народів Європи. І мені здається, що такі злочинці, як Кропоткін, якраз чигають на ту глупоту, щоб при допомозі її перевернути все догори ногами.
— Тепер, Андрію, не Кропоткін…
Андрій перебиває: — я знаю. Ленін. Це те саме. Це всеросійська глупота, піднесена в квадрат. Ленін, по-моєму, найбільший дурень, якого бачив світ. Це тупа людина, що повірила, що Карл Маркс, якого ніхто з нас не бачив, не знає і знати, очевидно, не буде, створив саме для Росії відповідне вчення, як маємо ми тут, на цій ось землі, жити. Трагічне в світовому масштабі непорозуміння.
Брати вже захопились мовою. Особливо Андрій. Іван зовсім йому не перечив, бо цілком з ним погоджувався. Ці слова також і його слова. Він тільки не завжди потрапив їх належно висловити. Вони пішли в сад і були б забули за всі справи, коли б їх не привела до притомності Таня.
— Таня! — крикнув Андрій. Залишив Івана і побіг до хати. Йому було дещо ніяково перед собою, що не втримався, що навіть сьогодні почав висловлювати речі, що йшли зовсім урозріз із цілим наставленням дня. Він почав швидко надолужувати втрачене. Біг сюди, туди, оформлював остаточно стіл, переодягався і всіх переодягатись змушував.
— Хлопці, хлопці! Вилазьте з буднів! — кричав він, і Іван, що ніяк не вірив у поважність вимог щодо фрака, був все-таки змушений підпорядкуватися карколомному наказові Андрія. Він пішов до Тані, Таня вийняла фрак, сорочки, манжети, краватки, спінки[7]. Все те роками лежало і покривалося цвіллю. Потрібно вжити залізка[8], певних зусиль щітки, щоб усе те знов набрало свого вигляду. Природа фрака така, що вимагає тяглості плекання, і Іван був здивований, як дійсно нелегко переходити стадії зростання знизу догори і як легко рухатись навпаки. І коли він таки опинився в фраку і його в такому вигляді побачив Андрій, брати обнялися. Чому це вони зробили? Вони були обидва високі, стрункі, рівні, чисті і… гарні. Що тут казати. Іван був гарний. Плечистий, міцний мужчина, з туго обтягнутим станом, з міцно закроєним обличчям, на якому кожна частина була в гармонії з цілістю. Андрій щойно зараз побачив контраст між щоденністю і святочністю. Те саме відчув Іван. Він надто довго носив на своїх плечах вояцьку шинелю з твердого сірого сукна, після якусь капоту полоненого, потім, уже дома, перероблені куртки з військового одягу. Це вже стало звичним. Він забув, що колись мав інший одяг, в якому появлявся на прийняттях у знаних людей — Кочубеїв, Милорадовичів, де його, мужицького сина, всі ті потомки голосних аристократів вітали і приймали з не меншою помпою і шаною, як першого-кращого столичного лева. Іван тоді був свіжою, чистою і потрібною людиною. Війна вирвала його з того середовища, примусила забути про смак до одежі, і ось Андрій змусив його вернутись назад. Так. Так мусить бути. "Війна скінчилась", — каже Андрій.
Андрій своєю наполегливістю змусив усіх повернутись назад до передвійни. Цілий будинок заблищав. Навіть "пролетар" Сопрон був змушений підв’язати чорну краватку і краще помити руки. Таня виявилась красунею. Витягнула з забуття свою темно-синю оксамитову сукню. Андрій власними руками пришпилив їй до лівого плеча розкішну шовкову, яскраво-червоного кольору квітку, потім обняв сестру і зі справжньою пристрастю поцілував її в уста, як чужу жінку. Потім він взявся за свого батька. Старий і сам любив порядок, але сьогодні його білий, чистий, м’який волос голови й бороди блищав справжнім сріблом. Його вже старий сурдут був післаний на кухню і повернувся випрасуваним, мов на шлюб. Старий мовчки одягнув його і подивився на свої чоботи.