І знов згадується Мар’яна, а по ній і доктор Микола Степанович, і його дерев’яний, теплий, з безліччю вазонів дімок, і однокінна бричка провінційного лікаря. Старий Афоген Васильович — до зворушення прекрасна і щира істота, екземпляр, якого не завжди знайдеш в нашому повоєнному світі. Варто б і цьому помогти, хоча, напевно, він не зміняє своєї професії ні на що в світі, навіть коли б це була міністерська тека. Мар’яна над всім і всіма. Вона в лисячій шубі, вона у вишневих оксамитах, з перлами і бірюзою. Вона в серпанках і шовках. Яких чудових синів і дочок повинна б дати ця туготіла, росла, порядна і здорова людина. Іван струшує головою, бо це вже переходить певну лінію. Далі йти негаразд. Він відчуває, що червоніє — і згортається, і цьвохає батогом, від чого Сірий скорше затупав по сніговій м’якості.
Іван глянув вперед. Здалека чорніє хутір. Кілька огників протинають простір. Зворушення виросло і обняло Івана. Хутір. Свій хутір. Його рідний шматок землі. Ще і ще пригадує, як був на чужині, як роками думав про це місце, як уявляв, що там діється, хто ходить цими дорогами. І ось він тут — у цей момент, у ці секунди і хвилини, що біжать назустріч, зустрічають і минають. Рідний, коханий, теплий, ситий хутір, батько і брати, і Таня, і свої люди, і свої тварини. Так, так. Жити варто, особливо в ці чудові, великі дні. Велике традиційне свято, а завтра будуть гості і між ними Мар’яна, і сидітиме вона за його столом побіч або напроти, а довкруги свої, цікаві, гарячі і гомінкі люди. Мар’яна! Ось вона тут. Мар’яна! Жива Мар’яна з блискучими очима, що горять і не згорять.
Хутір повільно розростається. Чорна панорама росте, світла яскравішають. Сірий біжить пружніше. Зліва долітають два вигуки і посвист. Іван дивиться в темноту, деякий час нічого не бачить, потім мигають чорні постаті, що біжать назустріч. Іван насторожується і притримує Сірого, але ще кілька хвилин — і він уже бачить виразно трьох людей, що біжать на лижвах по рівному лузі. Вони сміються, вигукують щось незрозуміле. Нарешті Іван розбирає:
— Стій! Стій!
Іван уже пізнав голос Андрія. Це він, а той другий — напевно, капітан Водяний, а з ними жінка, певно, Таня. Так. Це вони. Іван притримує Сірого, постаті з гомоном наближаються; Таня вже здіймає лижви, кидається на Івана і цілує його. Вони обоє гарячі, всі шумлять. Водяний і Андрій чіпляються за саньми. — Вйо! — чути їх голоси в просторі. — Гони, Іване!
— Тільки не обірвіться!
Іван жене Сірого, а кінь чує настрій людей і з копита бере розгін. З гуком, зиком, свистом вриваються на подвір’я. Дім уже, мабуть, спить, але свято і гармидер можна собі дозволити. На подвір’ї брязкотять лижвами, розхоплюють коня, збрую, сани, йдуть шумливим гуртом до сіней, з ними втискається Кудлай, що відразу заражається рухом і шумом. Світла збільшуються, в їдальні на столі закуска і пляшка, всі, навіть не роздягнувшись, наливають по чарці і стоячи — Дай, Боже! — випивають. Троє високих, міцних мужчин і одна висока, міцна жінка. Сопрон і Петро вилазять зі своїх кімнат в піжамах. — Но, но, хлопці. Що це за шум?
— А де Катерина? — питає Андрій.
— Спить.
— Сопроне! Що це ти не ворушишся! Наливай.
Андрій рухається і все рухає. Брати роздягаються. Таня питає Івана, чи приїде Мар’яна. Іван паленіє, мов школяр.
— Приїде, розуміється. Завтра у нас весь Канів збереться.
— І Афоген Васильович?
— Само собою. І жони, і дщері[22].. Танюсь! Ти завтра мусиш на струнко. Це суд.
— Витримаємо, — коротко каже Таня, обіймає свого брата, цілує його, гладить долонею по голові, зазирає йому до очей. Іван відчуває, що Таня все знає, що діється в його душі, інакше не була б вона такою тонконіжною і жіночою.
— Василько спить?
— Спить.
— А Михайло?
— Також.
— Можна до тебе зайти?
— Хочеш бачити Василька? Іван відповів поглядом.
— Ходімо!
Вони залишили всіх і пішли до кімнати Тані. По дорозі Іван звільняється від піджака, бо у Тані завжди тепло. Хлопці сплять міцним, добрим сном. Василько, як і звичайно, розкритий, лежить півповоротом на лівий бік.
— Він спить завжди на серце? — питає Іван.
— У нього така звичка.
— Ти з ним розмовляла? Я хотів сказати…
— Розумію, Іване… В справі твоїй?
— Так.
— Я не могла. Не було нагоди. Знаєш, Івасю, ти сам якось зроби. Ну, а як з тобою?
— Я рішився. Не можна інакше. Ти сама знаєш.
— Говорив з нею… Маю на увазі… остаточно?
— Ні. Але вичуваю, що все буде (він зітхнув) гаразд…
Вони говорили тихо. Іван присів біля Таниного столика, на якому навіть тепер, крім кількох книг, лежало якесь шиття і пуделко[23] з приладдям до шиття.
— Ти вибач, Танюсь, що турбую тебе цим.
— А! Це цілком зрозуміло. Зрештою, нема двох слів. Ти мусиш одружитись — це ясно. Що інакше робити? Хто знає, чи я довго тут ще затримаюсь.
— Я маю ідею, Тань.
— Яку ідею?
— Хочу, як тільки скінчиться революція, щоб ти продовжувала свої студії. Найкраще — в Петрограді… Або Москві.
— Це було б не зле, — каже Таня і дивиться на свої нігті. — Але чи це вдасться?
— Що маєш на увазі? — гостріше глянув Іван на сестру.
— Можливо, одруження, можливо… Я знаю. Я думаю, Івасю, що наш світ все-таки починає порядно мінятися. Хто зна, що і як… І взагалі…
— Ну, будемо бачити. Це все ще тільки питання. Я дякую тобі, Тань! Будемо спати. Завтра у нас повний день. А чи з Ліпляви приїдуть?
— Нас просили до Ліпляви, але я пояснила і сказала, що ми поїдемо аж на третій день.
— Не знаю… Не знаю… Я мав інші плани.
— Ти можеш бути нами не в’язаний.
— Але ліплявці. Ти ж їх знаєш.
— Якось зробимо. Іди, лягай. Ти вже досить утомлений, — і вона глянула на свій маленький ручний годинничок, що лежав на столі. Іван ще раз глянув на сина і вийшов.
У себе застав Сопрона, вже в ліжку. — Лягай, Іване, — кинув той. — Що нового? Кажуть, у Ліпляві був мітинг.
Іван не відповідає, а мовчки роззувається. Сопрон продовжує: — Кажуть, були большевики. Домагаються розбору маєтків…
Іван швидко роздягається і лягає. — Це все нецікаво, — каже він між іншим, бо думка його зовсім не там. Він ліг, але спати не може. Навіть закурив, стрясає попіл на підлогу і думає.
— Но, нецікаво. Тебе це повинно якраз цікавити, — каже Сопрон. — Це не жарти.