Брат і сестра хотіли більше. Він хотів висловити себе, вона хотіла вичути все, що в ньому діється.
Вікно виходить у сад, занесений снігом. Надворі вечоріє. Настрій огульної родинності, ніжності, добра, трошки сваволі, грубуватої щирості. Вони не думають, що там десь діється велике, непов’язане діяння часу. Вони тут між собою. Надходить велике свято, і всі члени родини між собою, їм хочеться сміятись і любити, любити і сміятись, а часом вийти з берегів і розійтися в просторі. Татяна горда своїм міцним, мужнім, молодим і м’язистим братом. Він дивиться просто в очі, він висловлюється одверто, слова його гнучкі і соковиті. Нічого дивного, що чужі жінки люблять його, такого свіжого і такого повного… Таня ані трішки не заскочена і ані трішки не дивується. Аби тільки не образити Івана. А Мар’яна хай робить, що знає. Це її дівоче і незаперечне.
ЧАСТИНА ДРУГА
І
Дні виповнені по вінця. Нема вільних чи порожніх. Під Миколу знялися великі, затяжні, з прудким східним вітром, хуртовини. Полями через хутори, від Софієвки і дніпровим лугом геть туди, під самі гори правого берега, велетенськими хмарами неслися снігові хурдиги. Перед хутірським садом, перед в’їздовою брамою наростали високі, фантастичні, білі замети.
До хутора кожного дня приходять люди. Кожна людина — нова вістка. Що там тільки не діється! В Таращі знову повстання. В Мошнах згорів маєток. На Воловому хуторі вирізали цілу родину. Розповідають подробиці, як то було, як то рано прийшли сусіди і знайшли всіх мертвими, поколотими ножами. Під звуки хуртовинного завивання, при світлі кволої нафтової лампи, при непокритому малому столі на дерев’яних лавицях передпокою сидять мужчини і оповідають про смерть, про руїну, про пожежі. Двері до кухні відчинені, і звідти з півтемноти чути придушені реготи Горпини, з якою має діло Дмитро. — Сказився! Дмитре! Ой! — чути вигуки, а потім знову тиша. Довгий вечір і ніч минають, ранок жене всіх на подвір’я, до стайні, на тік, до дровника. З усіх боків чути стукіт, сміх, крики людей і тварин.
Одного хуртовинного дня появився на хуторі Петро з жінкою та сином. Багато валіз, всі ошубкані. У будинку зчиняється знаний рух. Безконечні обійми та цілунки. Василь на десятому небі. Він має Михайла, того самого, що був у боях на Хрещатику. Тітка Катерина також чудова. Вона привезла йому прекрасного Жуля Берна, а дядько Петро подарував йому чудесну готовальню.
Морозівський будинок виповнився вщерть. Немає вільного місця. Немає мого чи твого. Іван разом з Сопроном. Андрія "виставили", і його місце зайняли кияни. Василя і Михайла запхали до тітки Тані. Безпритульний Андрій на ніч приміщується в їдальні, на твердій короткій канапі. Тільки старий і Омелянчиха лишаються недоторканими на своїх незаперечних місцях. Де ж сплять такі особи, як Горпина, як Дмитро чи Корній, це встановити досить тяжко, їх місце перебування постійно міняється з певних, їм тільки знаних, оглядів.
Особливо ті ранки… Дім наповняється солодким теплом великої, многогранної, бурхливої родини. Топляться печі, з димарів валить дим, відчиняються двері, носяться сюди й туди таці зі сніданком. В кухні, в їдальні, по всіх кімнатах — порожній, немитий посуд. По дворі вештається старий Григор. З сіновалів валяться хури сіна, Горпина з Корнієм дричать на жердині здоровенного цебра до свининця.
Буде велика, буйна радість. Десь, колись, у незнаних краях і часах народився Христос-Бог. Надходить тисяча дев’ятсот вісімнадцяте його народження. Для цього земля засипана білим, дерева — мов з кришталю, цямрини колодязя облиті емалем, стріхи вкриті ватою.
Нічого дивного, що сам Кость Кандор — незрушна величність, майже монарх цього місця — звівся, щоб власними руками приготовити кращого з найкращих кабанів хутора, якому так старанно і підхлібно кілька місяців догоджали. На ту саму ціль офіровано доброго озимка, якому язикатий Корній уже встиг дати досить політичну назву Николай. Іван поїхав у незнані світи, і по довшому його там перебуванні в пивниці появились дві круглі бочки, міцно закорковані дубовими корками. В Ліпляві, в дискретному місці, під керівництвом відомого фахівця Івана Бригіди три дні і три ночі димів і бурився "куб" і капав "первак", а коли цілість вивершилась, дві потужні сулії синюватої рідини долучилися до бочок у пивниці.
На кухні старанно розложені бляхи, ринки, пекачі, і все разом нагадує фабрику, де виробляють найвибагливіші еляборати[6] кулінарства. Омелянчиха показує чудеса організаторського мистецтва. її армія дівчат творить один суцільний, діловий організм. Звідкись приходять кошики яєць, відра молока, горшки сметани, брили масла, кошики картоплі, моркви, капусти. Все це приходить само собою і розділяється, препарується, вкладається, смажиться, вариться, заливається, розливається… Татяна з позакачуваними рукавами, розчервоніла і піднесена, появляється і зникає, мов видиво з надхмарних висот. Вона, цариця цього простору і володарка Божих дарів хутора, безмовна і натхненна, надає всьому традиційного виразу передсвяточних днів.
В кімнатах, незважаючи на тісноту, йде та сама, що і "во врем’я оно", праця над реконструкцією добробуту, стилю, чистоти. Натираються помости, виганяються всі пилини з килимів, здіймаються прикривки з картин. Все дивиться згори і знизу виразним, чистим і розумним поглядом, все вкладається на своє місце, все підпорядковується силі ладу і силі космосу. Навіть Василь, навіть Михайло, що до кінця виповнені своїми фортецями перед ворітьми хутора, на цей раз заметушилися, заздалегідь пригадуючи, що і вони обтяжені певними обов’язками. їм сказано, що сіно на покуть, що сніп збіжжя, що біганина по дворі за різними дрібницями — то їх справа. І вони це пересадно приймають до відома. Вони заповнили собою цілий будинок і ціле подвір’я, і коли хто хоче скорше пройти чи пробігти якими-будь дверима, задніми чи передніми, то обов’язково мусить наткнутися на когось із цих пильних працівників. Василь тягне оберемок отави, Михайло — сніп жита, Татяна їх гонить геть, дід наказує замести подвір’я, Андрій кричить, щоб не лізли під ноги, Петро просить принести йому свіжого віття з лісу, Сопрон сідає в сани і вириває Михайла просто з гущі праці — їдуть до Канева з запрошеннями.