— Напиши, Василю, Михайлові, щоб він менше вештався там, де стріляють…
— Але ж, тату… То дуже цікаво!
— Але задля цього не слід ризикувати життям, — каже поважнішим тоном Іван.
Василь хвилинку промовчав, а після продовжував: — А як ти думаєш, тату? Чи довго буде та революція?
— Думаю, що довго, — каже Іван.
— А хто, по-твоєму, виграє? — не втихомирюється Василь.
— Ще тяжко сказати. Я недавно приїхав і ще не можу як слід розібратись… Зв’язку нема, газет нема… Відомості, які ми маємо, більше вигадка… В таких умовах знати справжній сенс подій дуже тяжко…
Василеві така мова імпонує.
— А чи удержаться українці? — питає він, розохочений батьком.
— Я думаю, що не вдержаться, — відповідає відразу повільним тоном Іван.
— Українці — це козаки… Як у "Тарасі Бульбі". Я навіть бачив в одного на голові оселедця. Це такий чуб, а голова оголена… Це, я тобі кажу, цікаво… Я сам хочу до них пристати…
— Тобі треба передовсім учитись, — каже поважно Іван.
— Певно… Я вчусь. Афоген Васильович каже, що у нього зовсім зносились кальоші[12], і він не може дістати нові, бо Петроград відділили… А чи то тільки в Петрограді роблять кальоші?
— Там найліпша фабрика кальош у Росії…
— А знаєш, тату… Нам сказали, що за школу будемо вже платити не грішми, а пшеницею. Учителі кажуть — нащо нам такі гроші, за які нічого не можна купити. Полєтаєв сам собі варить обід у хімічній лабораторії… Як тобі це подобається? Він каже, що у нього в кімнаті нуль градусів тепла… То й надворі нуль градусів, ні? Я тобі скажу, що я також не хотів би сидіти в такій кімнаті, і чому міська управа не привезе дров?
— Мабуть, нема кому, — каже спокійно Іван. — Всі зайняті…
— Ах, тату!.. Зайняті. Кожний день тільки й ходять по вулицях… — зазначує Василь, і в його тоні вичулась зневага.
Вони ще деякий час розмовляють, приходить господиня, вітається з Іваном, оповідає про недостачу дров, про брак мила в місті, про те, що нема чим світити ввечері, а вечори тепер довгі. Бувало, за царя такого ніколи не знали, щоб бракувало отієї поганої нафти чи фунта солі. І до чого той світ докочується, і що собі думають ті люди!..
Іван не може їй нічого позитивного сказати. Він уже мусить їхати додому. Вже пізно, темно, до всього почав дути західний вітер, і сніг ліпить у вікна… Іван прощається з сином і з господинею, дає їй гроші і виходить. Надворі густа неприємна темнота. Він усідається в сани і обережно їде…
Яка мішанина вражінь і почувань! Ніч, вітер, сніг… І це не тільки тут ось, у природі. Те саме вичуває Іван у своїй душі. Нема виразності ані певності щодо себе. Він намагається прокласти собі свою дорогу, по якій має йти до того, що десь перед ним. Душа каже своє слово, розум також думає, як треба, ціла його істота скерована в певному напрямку… Однак перед ним і за ним знаходяться великі, зовсім незбагнуті сили. Ніхто не знає, звідки вони постали, яким законам вони підлягають, нащо і яке їх призначення. Але вони виразно диктують усьому свою волю, і все мусить їм коритись.
Іван думає про Мар’яну, про сина, про свій хутір. Це ті точки, до яких, властиво, по суті скерована його людська свідомість. Мар’яна — це та жінка, яка може дати йому щастя. Він це знає. Вона наскрізь позитивна. Як просто і розумно прийняла вона його освідчення! Так якраз і має бути. Він уже не студент і не сільський парубок.
Йому не личить романтика. Йому треба робити діло…
Однак Мар’яна зворушила його не тільки своєю статечністю. Ні. Щось у ній є значно сильніше і цікавіше, ніж звичайний розум людини. Він це помітив одразу в її великих, вогких, теплих і одночасно огнистих очах, навіть у її розбитому буйному волоссі. Як входить вона скрізь, куди хоче! Ось, наприклад, вона уже панує над думками його, сильного мужчини. Чому? Яким чином це так скоро сталося? Це, очевидно, її таємниця, і ніхто не сміє про такі речі знати.
VII
Андрій зробив на Івана велике враження. Коли вони з Татяною ввійшли до кімнати, де мешкає Андрій Мороз, їм назустріч піднявся високий, добре розвинутий, з буйною, каштанової барви чуприною, молодий чоловік. Це і є Андрій. Він трошки подібний до Сопрона, але також до Івана. Високий, як Сопрон, так само, як і той, дещо похилений наперед, але ніс його зовсім, як у Івана.
— Татяно! — вирвався в нього поклик захоплення. Тон його голосу свіжий, оксамитовий, молодий баритон з натиском на басові нотки. — Невже Іван?
— Ну, він, — каже спокійно Іван, і брати кинулися в обійми. Ці їх обійми лишили в душах слід на ціле життя. — Це колосально! — кричав Андрій. — Яким чином? Іване! Та ти ж… Ах, що тут! Та сідайте, а то я зовсім не знаю, що робити…
І тут тільки він привітався з Танею, яка стояла нероздягнута і тішилася братами.
— Ми порядно померзли, — каже вона.
— Я страшно радію вами, але все-таки нащо було стільки турботи. Зрештою, я скоро приїду додому. Гімназія цього року дуже кульгає… Скоро нас пустять на Різдво, бо немає чим палити… Але геть з усім тим. Я неймовірно радий… Таню! Та це ж Іван… А скільки ми про нього наговорились… І ось є… Ну, й добре!
— Я також дивуюсь, — каже Іван. — Залишив тебе отаким ось хлопчаком і ніколи не думав, що ти таким ось виростеш… Що тут у вас?
Андрій захоплено оповідає. Тут стільки всього, що не перекажеш… Він оповідає про своїх товаришів, учителів, про партії, про військо… Андрій усе знає. Це перша людина, що її зустрів Іван на своїй батьківщині, яка все знає. Нема ділянки в житті країни, яка б для Андрія творила таємницю.
Ввечері поприходили товариші Андрія. Мала кімнатка ледве їх вміщає. Андрієві ніяково. Йому хотілось би побути зі своїми, але одночасно ие можна позбутися товаришів. Це все міцні селюхи, трохи незграбні, трохи сірі. Андрій над ними горує, ніби князь над диким племенем. Багато з них носять синьо-жовті стрічки на своїх революційних френчах. Іван більше мовчить. Він тільки спостерігає та дивується — де, звідки за такий короткий час взялися ці люди? Коли він так недавно лишав свою батьківщину, їх тут ще не було.
— Це наш гурток, — пояснив Андрій. — Ми поки що в стадії літературщини. Ми сходимось і читаємо твори мистецтва… Але це не значить, що ми такими залишимось повік… Завдання наші прості: створити з себе, сирих і необтесаних людських шматків, порядних інтелігентів…