— Ба, повернувся! Дай Бо! Як Бо’ милує? — Це все свої люди…
Старші, молодші, чоловіки і жінки, і навіть діти. Іван охоче з ними патякає про всякі справи. Перш за все війна. Ну, звісно… Війна кінчилася і хай не вертається… Було не дуже приємно в тих мазурських багнах, нічого казати. Німці там насипали нам досить, хай їм грець… Але що то буде? Дивіться, що навкруги діється! Народ встає, а як же… Кажуть — вся земля мужикам, і то без викупу. По десять десятин на душу… Поміщицькі землі ляснуть, то вже рішене. Хтозна, чи й не манастирські… І взагалі всі землі…
Що ж роблять люди? Та що? П’ють. Роблять самогон і п’ють. У кожному селі по десять кубів день і ніч працює… Дим іде, самогон капає, хай йому таке… Хтозна, чи коли ще таке бувало… Приїздять до села агітатори… Так і так, мовляв, — земля ваша, власть ваша, повна, як кажуть, свобода… Що й казати. Наші ліплявські мужики рішили поділити всі землі поміщиків. Іншого виходу нема… Звісно. Тільки спрашується, яка буде власть? Хто буде управляти государством? Де правительство? У Києві вже прогнали гетьмана — і добре, але хто буде далі? Воно все-таки без царя ніяково, як не кажіть… Звідки ту справу не поверни, а таки настояща законна власть потрібна… Так воно завжди було…
— А чи чули ви щось за Петлюру? Кажуть, ніби гарнізує армію… З галичанами йде…
— То це з австріяками?
— Та де… Та це наш… З Полтави… Отуто-о…
— Та… З Полтави… Кажіть… Учора прийшов Якубів та й каже: з галичанами, з Австрії… Звісно…
— Та що звісно, яке там звісно… Та я знаю достойменно. Наш чоловік. З Полтави. Мені розказував Семен з Канева. Сам був, сам бачив… Каже — свій чоловік… У Києві ще навіть був і ніби при самому гетьманові состояв ад’ютантом, але потім гетьман його арештував… За що вже — не скажу, бо тепер усе темна вода. Звідки тепер чоловік може знати, що там хтось думав у Петрограді, коли то п’ять тисяч верстов до нього, а телеграфу нема…
— Так, кажеш, Петлюра був при гетьманові?
— Так кажуть…
— Брехня! Суща брехня. Петлюра робить повстаніє проти гетьмана. З галичанами. В Білій Церкві три дні велись бої. З одного боку Петлюра і галичани, з другого — гайдамаки і добровольці… Ні ті і не ті, дак все-таки добровольці дістали... І здорово дістали…
— Золотопогонники! Сукини сини!
— Ну, ти й сердитий, Іване… А от Іван Григорович — носив золоті погони? Носив. А чим він тебе оскорбив…
— Про Івана Григоровича не говориться, а коли до тебе не п’ють, не кажи здоров. Я був три роки на позиції. Мене брали за морду, і як ще брали! Бувало, в Карпатах гнали тебе, як чортяку, в саме пекло, і, думаєш, я що? П’ять ран маю… Ось на, тут, дивись… Хоч, покажу… А за що, питаю тебе, мудрий ти такий? От і маєш тепер революцію… Якраз за те! Наш народ тьомний, це факт, але коли вже йому заллють за шкуру, так бережись, бо роздушить!.. Вони мені казали: за родіну! За царя! А от руський чоловік, дак той інакше думає… У нас був у зводі кацапчук під званієм Ковальов. Дак той тобі каже: за какую такую (і криє матюком) родіну? І що ж? Думаєш, ми йому перечили? Нікагда!. Цар — не цар, нам всьо ровно…
— А от я цікавий, що то тепер без царя викопошиться… Курча чи жаба?.. От я цікавий, як то воно піде управленіє отам на горі… Воно, чорт батька зна, нам все одно… Ми мужики, але є і вищі від нас люди з білими руками… Дак ті то підуть усі, як один, під ранжир… Розговор в революцію короткий…
— Чому короткий? Хіба люди не люди?
— Є всілякі… Люди є такі і люди є онтакі… Всілякі… Так оті і будуть питать… Що, хіба погони не полетіли?.. Я ось їхав з Москви через Бахмач… Так там на станції хура погонів валялась… Ти знаєш?.. Одному полковникові знаєш що зробили? То що… Взяли в погони цвяха вбили і кінець… А був полковник… Думаєш, постидались? Пхе…
— Таа! Я тільки цікав, як то воно піде управленіє при такій власті… Все-таки, як не кажіть, якось воно не те… Полковник не полковник, а все-таки і він чоловік… Нащо йому цвяхи вбивати?..
— А от нащо: коли я був у Карпатах, дак він, сучий син, гнав мене отак в огонь. Бачиш — гора, а на горі німець… А ти от іди туди і вмирай… А за що, спрашується? Га?
— Та то все государственне діло. Государства воюють, значить, треба вмирать… Трудно, як кажуть… В газетах пишуть, що німці, так ті просто тобі ані шагу назад… Вперті чортяки, а все, мовляв, тільки брот та брот кричать… Давай, мовляв, брот, а брот по-їхньому дак це по-нашому хліб… А у нас хліба вдосталь, дак і нема за що кров проливать. Брешуть, звичайно, бісові діти. Сам бачив на позиції білий хліб у німця.
— Е, Микито, Микито… Хліб… Ти кажеш — хліб…
— Хліб, Іване… А так… Ти думав що?
— Я думав, коли наш бєдний клас, дак той хліб — не хліб… Йому хліб… Який йому хліб… А от Іван Григорович хоче сказати…
— Я? — каже Іван Мороз. — Я нічо… Я кажу: може. Бог дасть, щось із того вийде, а може, ніщо…
— Е-е-е! Іван Григорович муудрий чоловік… Іван Григорович зайвого слова не кине, хе-хе-хе! І так треба. Хто мовчить — двох навчить… — сміється Іван.
— Не те… Не те… Я тільки кажу: я сьогодні нічого не знаю. Я чотири роки був за границею. Що тепер діється, я не знаю. От не знаю…
— А хто має знати. Ми. — виривається Іван з Ліпляви.
— Не знаю… Хтось є такий, що знає… А я не знаю… Знаю тільки одно: про це, що тепер діється, я ніколи не чув і не знаю, що то є, і не знаю, що з того буде. Йдуть якісь большевики. Звідки йлуть, куди йдуть, чого йдуть — не знаю. Я був офіцер, я був хазяїн, я був у Німеччині, бачив трохи світу і людей… Читав книги, але я тепер нічого не знаю… Чую, що хочуть людям забрати землю…
— Так, так, так — перебиває Іван…
— Ну, от… А що з того буде. Ти, Іване, знаєш. — ставить Іван Григорович питання.
— Та! — кидає півслово Микита.
— Чого… Знаю! — каже Іван.
— То от ти нам і скажи, — каже Микита.
— То й скажу… От і скажу… Забирають землю, бо бідний клас потребує… За що я кров проливав.
— Е, ти, Іване, говориш про землю, як про нюх табаки… А тут воно не те. Земля — штука хитра. До неї треба знати, як і що…
— Но, но, но, Микито… Знаємо, знаємо… Не вчи. Не вчи нас, кудою йти до церкви. І без попа знаємо. Скільки ти маєш землі.
Двадцять десятин? А я три. А скільки має їх князь Кучубей? То-то.. А ти мені про табаку.