— Що це за книга? — питає себе Іван. Пробує сам для себе відповісти на питання. Це наука про гроші. Капітал, — каже собі Іван. Наука про закони виробництва матеріальних речей, як черевики, як щіточки до зубів, як консерви. Це історія зростання банків, трестів, біржі. Це розвиток і занепад капіталізму. Це слова, які приблизно звучать: "В найзагальнішій формі процес розвитку капіталізму в цьому відношенні можна висловити так: вихідний період: все виробництво дорівнює 100. Велике дорівнює А. Дрібне дорівнює 100 мінус А. Наступний період: все виробництво дорівнює 200. Велике дорівнює 2А плюс Б. Дрібне дорівнює 200 мінус 2А мінус Б". Це ось такі вирази: Капіталізм. Пролетаріат. Буржуазія. Виробництво. Клас. Експлуатація. Робітник. Безробіття. Інтернаціоналізм. Боротьба. Пожежа. Звільнення. Смерть. Капіталістичне відношення виробництва все сильніше і сильніше давить на робітничий клас — в міру того, як технічний прогрес, збільшуючи виробництво праці, не лише дає капіталістам матеріальну можливість "підвищувати рівень експлуатації робітників, але і обертає ту можливість у дійсність, спричинюючи відносне зменшення попиту на робочу силу одночасно з відносним і абсолютним ростом її запропонування".
Розкриваються щораз ширше очі, зір дивиться кудись у глибину і бачить там велике, темне місце, запхане непотрібними словами. І коли в них вдивлятися нормальним поглядом, їх можна зовсім не бачити, але коли погляд легко затуманити пристрастю, вони поволі появляються на темному, як появляється неясний образ астрального єства на фотографічній плівці.
Іванові від таких видів робиться тісно, йому хочеться встати і вийти звідсіль на чисте повітря, але він згадує, що прийшов сюди зовсім не добровільно, що він знаходиться не в палаці муз і що вийти з цього місця він не має ніякого права. Сила цих слів навалилась на його ясність, і він почуває себе під тягарем звалищ, ніби під руїнами великого храму, розбитого вогнем артилерії.
А що роблять тут ті люди? І чого вони сюди прийшли… ті люди. Це ж графський кабінет, ось шафа з книгами, ось образ Данте, ось добрі, дорогі речі, ось вікно, а за вікном — світло дня. Очевидно, думає сам з собою Іван, вони прийшли сюди, щоб тут, у цьому кабінеті, видумувати кари смерті. Кожному буде, як вони присудять, а вони невибагливі, бо їх душа порівнююче проста. Ніяких особливих ускладнень, бо сама істина, якій вони служать, порівнююче вбога. Вона вимагає від них тільки одного: віри. А вони, ті люди, мають у собі віру. Вони вірять.
Все, очевидно, буде, як бути має, і все, очевидно, буде колись гарно, хоч тепер негарно, і все теперішнє треба змести, щоб його не було. Яке все просте, до перечулення просте! А щоб не перешкоджали простоті, людей приводять кожного дня сюди і тут їм виносять присуди. Звичайно, це дуже суворі присуди.
Іван виразно помітив, що той брюнет за дверима, що цей графський кабінет, що ця книга і всі слова в ній на нього ніяк не діють. Іван зовсім нічого не боїться, і йому від цього самопочуття легко, добре і спокійно. Він сидить, відігнав усі думки і чекає.
За пару годин перед вечором його випустили. Восьма година. Гарний, лагідний, спокійний передвечір. Сонце засунулось за сади і парки узгір’я. Дніпро освітлений частинно, одною великою смугою, і то вже не сонцем, а його відблиском від хмарин. Вода двох, трьох і більше барв — фіолетова, як боз, червонава, як кров, і сіра, як сталь.
Іван виліз з-під руїн. Як легко. Повільно вийшов з широких дверей, байдуже кинув кілька слів, пройшов верандою з левами, повільно сходив униз сходами. Така урочиста, спокійна, маєстатна хода. Любувався кожним своїм кроком; хоча це крок униз, але разом з тим — крок величі і необмеження. За ним тягнулась, як облуда, недавно бачена книга, але тепер перед ним — жива земля, живе небо, живий і соковитий вечір з росою, що в цей час торкається кожної травини.
Йому, наприклад, хочеться зупинитись і помацати повітря. Хочеться тупнути ногою, щоб упевнитися, що він існує на планеті. Але до повної свідомості приводить його Мар’яна, що стоїть унизу перед сходами, махає до нього рукою, бачить його вільним, задуманим, байдужим і кидається йому назустріч: — Іване!
— Нічого страшного нема, — казав Іван, коли вони йшли цегляним хідником униз. — Кабінети, фотелі, чемні люди. Ніяких "чека" я там не бачив. Я просто не вірю, що там можуть когось розстрілювати.
Вони йшли легко, широким кроком, як переможці.
— Голубе, — казав Іванові пізніше Микола Степанович. — Ти заглянь до тюрми. Мене ось викликали до хворих. Як черви! Як черви, кажу тобі. І стріляють вони в тому самому палацику, в льоху, а закопують збоку алеї, під липами. Все обведене колючим дротом. Кожний день. Кожну ніч.
Іван дивиться на тестя мертво. Може, я, думає він, якась інша людина. Я не вірю і не можу вірити, щоб там когось стріляли і щоб когось закопували в парку. В парку? Ви збожеволіли? Попід тими столітніми, могутніми липами, де такий чудовий вигляд на Дніпро, де стоять альтанки і клумби чайних рож? Цього ніяк не може бути!
А потім Іван намацально збагнув, чому це так. Він дивиться на ці речі з таким презирством, від якого з його очей виступають сльози, змішані з кров’ю.
Аж дома Іван збагнув, чому його безпричинно протримали в тому маленькому кабінеті стільки годин без їжі. На хуторі в той час було переведено ревізію, і чекали її вислідів. Коли б там було знайдено хоч одно, потрібне їм, Іван відчув би, що дорога від презирства до пізнання правди зовсім недалека; але сталося так, що трус скінчився гаразд, а Іван цілком виразно подобався тому брюнетові, хоча не можна було сказати, що брюнет подобався Іванові. Ні. Іван, ідучи вниз сходами, позираючи на Дніпро, на лівий берег, на все довкруги, з жовчним докором думав ще про те, яким таким правом його, Івана Мороза, з діда й прадіда власника цих просторів, кров і кості якого в далеких поколіннях лежать у цій землі, за яку він, зрештою, сам ніс життя своє в багна Мазурії і чотири роки там простраждав, мов останній з останніх, — його тепер викликає якийсь син чужої матері, який ніколи і ніде не почував себе скільки-небудь пов’язаним з цим краєм і який, напевно, не відважиться за добро цієї землі пожертвувати одного волоса зі своєї голови! О! Іван такі речі, хоч нікому і не каже, але пам’ятає добре і носить їх завжди з собою. Можливо, одного разу він з цим ще виступить перед суд.