Мороз Іванович

Страница 2 из 3

Владимир Одоевский

Тут добрий Мороз Іванович погладив Рукодільницю по голівці та й ліг спочивати на свою сніжну постіль.

Рукодільниця між тим усе в хаті прибрала, пішла до кухні, їжі наварила, одяг старому полагодила та білизну залатала.

Дідусь прокинувся, був усім задоволений і подякував Рукодільниці. Потім сіли вони обідати, обід був чудовий, а найкраще було морозиво, що старий сам приготував.

Так прожила Рукодільниця у Мороза Івановича цілих три дні.

На третій день Мороз Іванович каже Рукодільниці:

– Спасибі тобі, ти розумна дівчинка, дуже ти мене, старого, втішила, і я у тебе в боргу не залишуся. Ти знаєш: люди за роботу гроші одержують, тож ось тобі твоє відерце, а у відерце я всипав цілу жменю срібних п'ятачків, а ще ось тобі на пам'ять діамантову шпильку – хусточку заколювати.

Рукодільниця подякувала, причепила діамантову шпильку, взяла відерце, пішла знову до криниці, ухопилася за мотузку і вийшла на світ божий.

Тільки вона стала підходити до будинку, як півень, якого вона завжди годувала, побачив її, зрадів, злетів на паркан і закричав:

Кукуріку, кукуріки!

В Рукодільниці у відерці п'ятаки!

Коли Рукодільниця прийшла додому і розповіла все, що з нею було, нянечка дуже дивувалася, а потім каже:

– От бачиш, Ледарко, що люди за роботу одержують! Піди-но до дідка та послужи йому, попрацюй, в кімнаті у нього прибирай, на кухні порайся, плаття лагоди та білизну латай, так і ти жменю п'ятачків заробиш, а воно нам буде в нагоді: у нас до свята грошей мало.

Ледарці дуже не до смаку було йти до старого працювати. Але п'ятачків їй хотілося одержати і діамантову шпильку теж.

От, так само як і Рукодільниця, Ледарка пішла до криниці, схопилася за мотузку та й стрибнула аж на дно. Дивиться – перед нею пічка, а в запічку сидить пиріжок, такий рум'яний, підсмажений, сидить, поглядає та примовляє:

– Я зовсім готовий, підрум'янився, цукром та родзинками обсипався, хто мене візьме, той зі мною і піде.

А Ледарка йому у відповідь:

– От, як би не так! Мені себе стомлювати – лопатку піднімати та в пічку лізти! Захочеш, сам вискочиш.

Іде вона далі, перед нею сад, а в саду стоїть дерево, а на дереві золоті яблучка, яблучка листям ворушать та проміж собою говорять:

– Ми наливні яблучка, стиглі, коренем дерева живилися, студеною росою обмивалися, хто нас з дерева струсить, той нас собі і візьме.

– От, як би не так! – відповідає Ледарка. – Мені себе стомлювати – ручки піднімати, за гілки тягти... Встигну набрати, як самі нападають!

І пройшла Ледарка повз них. Ось дійшла вона і до Мороза Івановича. Старий, як і раніше, сидів на крижаній лавочці та снігові грудочки їв.

– Що тобі треба, дівчино? – запитав він.

– Прийшла я до тебе, – відповідала Ледарка, – послужити та за роботу винагороду одержати.

– Розумно ти кажеш, дівчино, – відповідає старий, – за роботу гроші платять, тільки подивимося, яка ще твоя робота буде! Піди-но розпуши мені перину, а потім страву приготуй, та одежу мою полагодь, та білизну полатай.

Пішла Ледарка, а дорогою думає:

"Стану я себе втомлювати та пальці морозити! Може старий не помітить і на нерозпушеній перині засне".

Старий і справді не помітив, чи удав, що не помітив, ліг до ліжка і заснув, а Ледарка пішла до кухні. Прийшла, та й не знає, що робити. Їсти вона любила, а подумати, як готується страва, це їй і на думку не спадало, та й ліньки було їй подивитися. От вона роздивилася: лежить перед нею і зелень, і м'ясо, і риба, і оцет, і гірчиця, і квас – все що треба. Думала вона, думала, абияк зелень обчистила, м'ясо і рибу розрізала так, щоб великого клопоту собі не давати, як все було, мите-немите, так і поклала дл горщика: і зелень, і м'ясо, і рибу, і гірчицю, і оцет та ще кваску підлила, а сама думає:

– Нащо трудити себе, кожну річ окремо варити? Адже в животі все разом буде.

От старий прокинувся, просить обідати. Ледарка притягла йому горщика, як є, навіть скатертину не настелила. Мороз Іванович покуштував, скривився, а пісок так і захрустів у нього на зубах.

– Добре ти готуєш, – зауважив він, посміхаючись. – Подивимося, яка твоя інша робота буде.

Ледарка покуштувала та одразу ж виплюнула, а старий заходився сам готувати страву і зробив обід на славу, так що Ледарка пальчики облизувала, куштуючи чуже куховарство.

Після обіду старий знову ліг відпочити та нагадав Ледарці, що у нього одяг не полагоджено, та і білизна не латана.

Ледарка набурмосилася, а робити нема чого було: почала одяг та білизну розбирати, та й тут біда: плаття і білизну Ледарка вдягала, а як його шиють, про те й не питала, взяла було голку та з незвички вкололася, так її і кинула. А старий знову ніби нічого не помітив, вечеряти Ледарку погукав та ще й спати поклав.

А Ледарці те й любо, думає собі:

"Може і так пройде. Старий добрий, він мені і так, задарма, п'ятачків подарує".

На третій день приходить Ледарка і просить Мороза Івановича відпустити її додому та за роботу нагородити.

– Та яка ж була твоя робота? – запитав дідусь. – Якщо вже по правді, так ти мені повинна заплатити, тому що не ти для мене працювала, а я тобі служив.

– Та як же! – відповідала Ледарка. – Я ж у тебе цілих три дні жила.

– Знаєш, голубонько, – відповів дідусь, – що я тобі скажу: жити і служити – різниця, так і робота різна буває. Затям це собі: вперед стане в нагоді. Але, втім, якщо тобі совість не муляє, я тебе нагороджу: і яка твоя робота, така тобі буде й нагорода.

З цими словами Мороз Іванович дав Ледарці превеликий срібний злиток, а в іншу руку – превеликий діамант.

Ледарка так зраділа, що схопила те й інше і, навіть не подякувавши старому, побігла додому.

Прийшла додому й хвалиться.

От, каже, – що я заробила, не те що сестра, не жменьку п'ятачків та не маленький діамантик, а цілий срібний злиток, бач, який важкий, а ще й діамант мало не з кулак... Вже на це можна до свята обнову купити...

Не встигла вона договорити, як срібний злиток розтанув і полився на підлогу, а це було не що інше, а ртуть, яка застигла від сильного холоду, в той же час почав танути і діамант. А півень скочив на паркан і голосно закричав:

Кукуріку-кукурікулька,

У Ледарки в руках крижана бурулька!