Морелла

Страница 2 из 2

Эдгар Аллан По

Та з часом небесні висоти цього почуття захмарились, прийшли смуток, горе і жах. Дитина, як я вже казав, дивно росла і тілом, і душею. Вона росла напрочуд швидко, але які безладні думки громадились у мене в голові, коли я стежив за розвитком її розуму! Хіба могло бути інакше, коли в дитячих міркуваннях я день у день виявляв зрілі жіночі думки і навички? Коли я щогодини постерігав, як у її відкритих задумливих зіницях виблискує мудрість чи то вогонь зрілості? Коли я, пойнявшись жахом, збагнув усе це і коли вже годі було з усім цим критися, годі тамувати те, що цілком заполонило мене,— то чи треба дивуватися підозрам, що заповзали мені в душу, або думкам, що поверталися до фантазій небіжчиці Морелли? Я заховав від цікавих людських очей ту, кого мені долею судилося обожнювати, і в суворій самотності нашого дому з гострою тривогою приглядався до кожної подробиці життя коханої істоти.

Минали роки; день у день пильно вдивляючись у святе і лагідне обличчя, помічаючи, як воно дорослішає, я виявляв усе більшу схожість між дочкою та її скорботною мертвою матір'ю. Щогодини тіні схожості згущувались, росли й чіткішали, ще більше приголомшуючи мене. Те, що вона сміялась, як мати, я ще якось терпів, але від неймовірної подібності — не очей, а того, як безнастанно проникливо й гостро зазирали вони в глибини моєї душі,— аж здригався: переді мною немов поставала сама Морелла. І лінія високого чола, і шовковисті кучері, і тоненькі пальчики, що занурювались у них, і невесела мелодійність голосу, а над усе,— так, понад усе! — слова й думки мертвої на вустах живої і коханої,— все це виповнювало мене жахом, а зародку цього почуття я знищити не міг.

Так проминуло десять років, а я й досі не дав своїй доньці імені. "Моя ластівко", "коханнячко моє", підказані батьківськими почуттями, та наше цілковите усамітнення дозволяли обходитись без імені. Ім'я Морелли вмерло разом із нею, а доньці я й не згадував про матір. Проживши ще зовсім мало, вона, по суті, не мала жодного уявлення про навколишній світ. Та нарешті обряд хрестин видався моєму збуреному розуму благодійним звільненням від усіх жахіть, наготованих долею. Але пред хрестинами я завагався, як її назвати. На язиці крутилося безліч імен, мудрих і гарних, старих і нових, рідних і чужоземних,— безліч прекрасних імен добрих, лагідних і щасливих жінок. Що тоді спонукало мене потурбувати пам'ять давно спочилої? Який злий дух підказав мені видобути звук, від якого вся кров бухала мені в скроні й груди? Який диявол озвався з потаємних глибин мого єства, коли в похмурій нічній тиші я прошепотів на вухо священику оті три склади: "Мо-ре-лла"? І щось, певне, страшніше, ніж сам сатана, спотворило личко моєї дитини, накинувши на нього смертний саван, коли вона, здригнувшись на ледь чутний звук, підвела свої посоловілі очі до небес, безсило опускаючись на чорні плити родинного склепу, відказала: "Я тут".

Виразно, холодно й безсторонньо пролунали ті звуки і розплавленим свинцем упали мені на голову. Роки, цілі роки можуть піти в непам'ять, але спогад про ту добу не зітреться ніколи! Я забув про квіти й лози — лише цикута й кипарис нависали наді мною день і ніч. Я не знав, де я і що зі мною робиться; зорі моєї долі погасли, на землю зійшли сутінки, серед яких я вирізняв тільки Мореллу. Вітри небесні нашіптували мені лише один звук, а брижі морські шамотіли те саме — Морелла. Але вона померла, я сам відніс її до склепу й зайшовся гірким-гірким сміхом: там, де ховав я другу, Морелли, першої... не було.