Постоявши деякий час біля свого "верблюда", Тома вирішив піти в гори — вони тут поруч, може, за кілометр чи два. А де ж іще брати зразки, як не там?
Крок за кроком віддаляючись від всюдихода, часто озирався на нього, а коли контури машини почали розпливатись і вже ледве бовваніли, зупинився. Може., повернутись? Але глибокий слід, який він прочовгав у піску, заспокоїв геолога: швидко не засипле! Ледь-ледь сіється...
Пішов далі, намагаючись проорювати важкими підошвами ще глибший слід.
Промине кілька годин, і він проклинатиме свою наївність, свою злочинну легковажність і глупоту. Який слід зміг би втриматися в цьому хаосі? Хіба зараз тут є щось важливіше, окрім самого хаосу? Пустеля стала сторч, мільйони тонн піску, одержавши величезну кінетичну енергію перетасовують, переінакшують ландшафт, а він сподівався, що його слід збережеться! Воістину немає меж людської пихи....
Тепер, куди б він не повернувся, скрізь йому ввижався всюдихід; поспішав до нього, аж захекувався, але видиво розтавало на очах, зникало, щоб з’явитися з іншого боку. Жодного просвітку не було, здавалося, буря стала інтен-сивнішою, наче пилюка сіялася з хмар.
Коли зовсім стемніло, змучений, знесилений геолог упав як убитий, і марсіанська пустеля підклала йому хоч і холодну, зате м’яку постіль. Відчув себе на дні пилового океану і вже не сподівався, що вирине. Тривога заповзала в непроникний скафандр і не давала спати. Картав себе нещадно, судив суворим судом. Але зрештою все-таки знайшов пом’якшуючі обставини й мотиви. Незвичні умови, раптова зміна ситуації, самотність, навіть ізольованість; хороші наміри, усвідомлення свого обов’язку, спроба діяти за несприятливих умов і т. д. Вирок, зрозуміло, був зовсім не суворий, половинчастий. Те засудити, а те схвалити. Головне ж — було відновлено душевну рівновагу, і Тома вже не так перестрашено позирав крізь окуляри на темряву, що тужавіла над ним. Не злякався навіть, побачивши якусь постать, що наближалася до нього. Впізнав Астреллу і здивувався, що вона без скафандра. Дівчина-метеоролог схилилася над ним, пилюка присипала їй коротко стрижене волосся, вона не звертала на те уваги і все пробачалася, що склала неправильний прогноз погоди. Тома заспокоював її, як міг, а на прощання пообіцяв обов’язково знайти поклади урану, такого необхідного для космічних ракет, і Астрелла ще раз пересвідчиться, що він — геолог-щасливчик.
Образ дівчини потьмянів, почав танути, але Тома вловив наостанку її підбадьорливий усміх і полегшено зітхнув.
ІІ
На третій день своїх марних безплідних блукань Тома відчув крайнє знесилення. Важко переставляв ноги, наче потрапив у якусь багнюку. А насправді пилова буря потроху слабшала, і навіть видимість покращала. Молодого космонавта мучив голод і спрага, особливо спрага. Всередині пекло, язик пошерх і, мабуть, розпух, бо ним важко було ворухнути. Мізерну ампулку води з комплекту НЗ він випив ще вчора: лишилася плитка шоколаду, можна б підтримати сили, але Тома боявся, що тоді спрага зовсім замучить, і не чіпав того шоколаду.
Щоб погамувати голодний біль у животі, намагався не думати ні про їжу, ні про воду, але уява самовільно малювала йому образи, картинки, в яких дзвеніли прозорі струмки, а з яблунь гупали величезні яблука. Відганяв ці образи аж на край свідомості, але вони знову випливали звідти, поверталися на самісіньку сітчатку очей. І цю телепередачу йому ніяк не вдавалося вимкнути. "Невже втрачаю контроль над свідомістю? — стривожився Тома і подумки наказував мозкові: — Ну, перестань, перестань нагадувати про свої бажання, я й так знаю!" На деяку часинку образи тьмяніли й зникали, а потім спливали знову, і спрага терзала геолога ще дужче, ще лютіше У шлунку палило вогнем, і той вогонь могла погасити лише вода...
Тюбики з водою... І під час міжпланетного польоту, і вже тут, на Марсі... Відкрутиш ковпачок і смокчи! Або легенько стискуй пальцями, і вода заповнюватиме рот кульками — невеликі, м які, якраз на ковток. Чи є на світі щось смачніше за воду? Коли б оце зараз хоч маленький ковток, хоч півковтка, одну крапелиночку!..
Протер скло шолома й чітко побачив: іде дощ. Замість пилюки пустелю січе дрібний дощик!
Першим порухом думки було: швидше скидай скафандр, підставляй обличчя під живлючі струмені! Але якісь контрольні пости в мозку не дрімали, зняли тривогу. "На Марсі— дощ? Опам’ятайся, хлопче, будь насторожі: в тебе починаються галюцинації".
Тома йшов, не знаючи куди, але знаючи чого: треба знайти воду. Це так — дощу на Марсі не може бути, а вода може, може... Кілька разів повторивши в думці це слово, пригадав, що по-польському воно означає "море", і усміхнувся. "Море... Хе, якби на Марсі було хоч невеличке море, ну, хоча б таке, як Аральське... Та я все одно знайду, я щасливчик, природа таких любить... Авжеж, любить, інакше хіба відкрив би тут нафту вже в перший місяць після прильоту?"
Уран вилетів з його важкої голови, згадку про нього пам’ять сховала в найдальші шафи, а натомість настирливо видавала одне: вода, вода, вода...
Тома брів по піску годину, другу — ніяких ознак води, ну, ніякісіньких.
— Та й де їй тут узятися? — шепотів скептичний голос. — Це ж Марс... та ще й пустеля...
— Вода, вода, вода!.. — гупало в скронях, гуділо в голові.
— Пуста мрія. Зупинися, заощаджуй сили. Буря втихне — тебе знайдуть...
— Вода, вода!..
Хилився, падав, але все-таки підводився і йшов далі. Крізь сірий серпанок пилу вже проступали гори. Отже, він прямує таки туди, куди й хотів... Ось вони бовваніють, рукою подати...
Місцевість почала понижуватись — долина у передгір’ї? Так, долина... піску. Спускався, наче вві сні. з’явилась думка, що звідти він уже не вибереться, але остраху не було, наче йшлося не про нього, а про когось стороннього, а може, навіть і не про живу людину, а персонаж якогось твору.
Без ніякого вагання Тома посунув піскуватим схилом униз. Його вело якесь особливе, неусвідомлене чуття.
"Невже ж цього разу не пощастить? Та не може бути..."
Інтуїтивно вірив, що відшукає воду, бо як же це так — гинути від безводдя? А може... може... море...
Внизу стелеться сивий туманець, крізь нього помітна темна овальна пляма — так буває, коли в ліхтарі не сфокусована лінза і світляне коло окреслює тінь. Але ця бурунить, нуртує... "Чорніє в очах, — подумав. — Чи, може, справді проступає вода?"