— Скажи, коли ти ще була дівчиною-школяркою, про якого ти мріяла собі чоловіка? Адже дівчата мріють про це…
— Про такого, як ти, — відповідає Оксана, не думаючи.
— Але ж я… — починаю здивовано.
— Про такого, як ти, — повторює вона. — А цим лихом не дуже переймайся. Воно минуче.
"Все минуче, — відзначаю подумки. — Але минути воно може разом із життям".
А що — як Радість — згасне,
Заклякне — в склі — очей[6].
Від рядків, що згадав, на мить стає зимно. Щільліще пригортаю Оксану, шукаючи в ній тепла й надії. І знаходжу, але не на довго, бо раптом немов опиняюся в кропиві. Це стан, який передує сверблячці, нагадує, що пора зволожуватись.
… Море приймає мене лагідно, як своє дитя. Піна прибою вкриває тіло лоскітливими бульбашками, проникає в пори. Я спізнаю дивне відчуття, яке ні з якими людськими почуттями не зрівняєш і яке разом з тим, здається, колись уже спізнавав. Мабуть, то почуття риби чи амфібій яке озвалося в мені завдяки зміні епідермісу, а також морській воді. Я ніби спустився до самого початку спіралі розвитку, залишившись розумом на її вершині, побував водночас і далеким пращуром і нащадком. Мене п’янить дивне відчуття тілесного щастя. Тіло, виявляється, може бути щасливим незалежно від свідомості. Щоб таке спізнати, мені знадобилося скалічити його. А багато в кого почуття, якого я зазнаю зараз, мабуть, значно сильніше і над цим не владарює свідомість. Поклик риби чи якоїсь іншої істоти часом бере гору над свідомістю, загдушає голос людини. І тоді в людині проростає Ґречний, і використовує найбільший набуток еволюції — розум на служіння власній плоті, Та найгірше — залучає до цього й інших людей, які часто не підозрюють, що служать не істині, а чужій шкірі. Так розмірковуючи, я млію від задоволення і не маю наміру скоро виходити з води. Тим паче що й Оксана поряд — сидить на стільчику біля самого прибою, і хвиля лиже їй ноги. Сутінки непомітно переходять в ніч. Світ стає знову безмежним, а я в ньому відчуваюся мізерною ланкою безконечного ланцюга часу, вічного в русі — коли щось і є абсолютно вічне, то це час і рух… Минуло, мабуть, півночі. Давно погасла автомобільна переноска над столом сусідів, де вони грали в лото. Оксана, побачивши, що я виходжу з води, поспішила до намету і принесла рушник. Повітря посвіжішало, здається прохолоднішим ніж учора, і я, обтираючись (чого останнім часом не робив, а очікував поки тіло саме висохне), аж тремчу від холоду.
— Ну, це ти вже накупався, на цілу ніч, — каже Оксана, погладжуючи мене по спині.
І тим рухом теплої ніжної руки стирає раптом зі свідомості всі моральні табу. Я пригортаю Оксану. І — о диво! — замість випручатись з обіймів, мене пестять уже обидві її руки, і я хмелію в довгому цілунку.
Прокинувся раптово, ніби випірнув з глибокого туману. Втім, я і в сон упав так само раптово. У темряві намету світні позначки циферблату спалахують несподівано яскраво: п’ята. Обережно, щоб не розбудити Оксани, котра притулилася до мене спиною, підводжуся з постелі, за яку нам править морська трава, накрита піддоном намету та простирадлами, і виходжу назовні. Враз опиняюся в обіймах західного вітру. Він дме рівномірно, без подувів, мені здається, що я чую, як вітер треться об намет. Ритмічне рокотання моря зараз скидається на глибоке дихання велетенської сплячої істоти. Її тіло періодично здригається у сні, і тоді по медвяній поверхні пробігає біла смуга. Допівнічне море зовсім не схоже на море післяпівнічне. Може, через різне розташування сузір’їв і місяця в нічному небі, а може, через те, що людина в різний час має відмітне світосприйняття… Хвиля перебирає черепашками, І ті звуки та шипіння піни нагадують рівномірне посопування у сні. Я, спонуканий якимось невідомим покликом, прямую до води. І тут мені спадає на думку, що бути в воді для мене стало також необхідністю, як і на суші, що, попри людський інтелект, я поступово перетворююсь на амфібію. Втішає тільки те, що термін між двома купаннями збільшився з сорока хвилин до п’яти годин та ще поліпшилося самопочуття. А уві сні в мене знову вселилася людина. В її присутності я почувався б і зовсім’кепсько, аби не пом’якшуючі обставини: Оксана відповідала на мої любощі справжнім коханням. Втім, той дикий чуттєвий шал можна назвати ще покликом статі, який дрімав у мені аж до сорока п’яти років, а знедавна до того ж я його штучно притлумлював. А він-бо такий самий вічний, як час і рух… Море ще спить. Ніхто не знає, що море може спати. А я знаю. Воно огортає мене лагідно і ніби закликає крізь дрімоту: потерпи, дай ще трохи поспати. І я відгукуюся на його прохання. Рухи мої плавні, я не здіймаю жодної бризки, тільки занурююся по самий ніс у воду і починаю спостерігати, як поступово окреслюються контури наметів на узбережжі, немов на фотопапері під час проявлення, як линяють місяць і зоряне небо, відчуваю, як плине ніч. Через півгодини від темної повені лишилася тільки роса на піску та прохолода. Одночасно в мені проростає бажання щось робити, вселяється натхнення. Я-бо ніколи ще так довго не байдикував. Тремтячи від холоду, поспішаю до намету по рушник і. одяг, а тоді на вогкому піску починаю ліпити крокодила. Великого, чи не три метри завдовжки. Чому крокодила? Бо я щойно сидів у воді непорушно, немов крокодил, на поверхні були тільки ніс і очі. Викладаю спочатку довгий горб, тоді ліплю з нього подобу рептилії. Скоро під моїми руками справді з’являється щось схоже, але здаля той витвір більше нагадує тінь від крокодила, аніж саму істоту. І тоді мені в голову приходить обкласти його черепашками. Тим часом налетіли птахи. Вони завзято гребуться в морській траві, яку нанесло до берега за ніч. Птахи метушливі, але мовчазні. Кричатимуть вони по тому, як наситяться. Незабаром кінчаю викладати черево, яке ніби розпласталося на піску. Різної величини черепашки: на спині й лапах великі, з боків дрібніші створюють ілюзію натуральності. Це і є знахідка. В перших променях ще волога від роси "крокодиляча шкіра" раптом заблищала, ніби крокодил щойно виліз з води і завмер на мить, приголублений сонцем. Відходжу і дивлюсь на відстані. Потвора справді нагадує живу, про це свідчить поведінка птахів. Увесь берег аж ряхтить від птахів, а в тому місці, де крокодил, — жодного. Шкода, батько не побачить. Він його увічнив би на фото. В свої сімдесят батько рбвив такі знімки, які не всякому фотографу-професіоналу до снаги.