Втікачі почали креслити провалля стежка-ми-серпентинами, аж вийшли на ширший шлях. Не стримувались, не відпочивали. Тільки перед світанком спинив їх на мить дзвінкий ослячий крок у лункій тиші: був рівний і спокійний. Безпечний їздець дрімав у сідлі. У щілині між скелями показався білий плащ маврського вояка. Вузеньким клесом в'ється доріжка над прірвою. Сховатись нема де. Відступити? Хіба тільки в смерть! Над стежкою — стрімка скеля.
Евриґон обережно спускає на землю святий тягар, поспішно робить кілька кроків уперед і влипає в заглибину скелі.
6) Перша святиня в честь Пресв. Діви Монсератської була в місті Барсельоиі.
) Мон Сальват — "Гора Спасіння" — по другому боці Піренеїв, напроти Мон Серату. Зчасом мешканці Піренеїв дають цю назву і Мон Сератові.
Ось вихилилася біля нього голова білого ослика. Ліва лицарева рука вже тримає його за храпи. Права блиснула в повітрі. їздець на мить розкинув руки під своїм білим плащем і, мов лунь-птиця, — без крику й без стогону шугнув у провалля.
Чернець спустив очі: — Людина?... Ні, ворог народу й віри... Твій суд, Боже!.
Мовчки примістили на сідлі святу статую. Прикрили її ризами і подалися вгору. Все вгору!
Не оглядались: у прірві бо — смерть, у долинах — неволя. А в небі — саме над шпилем Мон Сальватор ) — світила велика, ранішня зоря. — Одинока і ясна...
Таємні гори Монсальватські, загадкові стежки до них... А в тих горах сховано Святиню Велику: Святий Ґраль. Майстерну чашу з пречистою Кров'ю Христовою... Тут найдеться і певна схованка для Святої Діви й Дитятка Ісуса.
Евригонові здається, що душа розкрила широкі, мідні крила. І рветься — вільно! в безмежні простори, в ті, що поза світом, поза стражданням, неволею, небезпеками, болем і кривдами....
Зникає бо світ для того, хто наближується до святого Ґраля. Але ж і той зникає для світу, хто йде до святої чаші: від тієї ночі ніхто більше зі смертних не бачив ані лицаря Евриґона, ні єпископа Дом Педра. Не бачив також і дерев'яної постаті Пресвятої Діви Монсератської, вирізьбленої святим Апостолом Лукою...
Вранці ляг у попелі барсельонський храм Богоматері. Ворог був певен, що згоріла в ньому і свята статуя "Ум-Маріям" — і ветхий чернець із лицарем юнаком.
А в горах розповідали: пастухи бачили чудо!
— Пречиста Діва тікала до Єгипту!.. Як за царя Ірода! Старенький, сивий, похилений святий Иосиф провадив білого ослика. Зоря вифлеємська світила їм, — указувала путь. А за ними — виблискуючи мечем, — ішов, охороняючи святу Родину, — архангел Михаїл... Ні! Не взяти Іродові Святої Діви з Дитятком!...
І минали століття, зростало забуття покоління за поколіннями.
На місце старих приходили нові пастухи.
Як і перед тисяччю літ, грілись вони біля багаття та дивились на ясні зорі... Що незмінне в житті?
— Ясні зорі на небі та вбогі пастухи на землі.
І знову те саме: догоряє багаття... нема більше хмизу... З'їли хліб... Навколо — лише ніч безпросвітня!
І знову — як завжди: у темряві світає! Чи мариться лише? Може сниться?.. А світло дужчає...
— Вогонь!... Може там мають і хліб?
І приваблені чарівним словом "хліб", пішли до світла.
У темній скелі — ясна печера. А в ній — Свята Діва сидить. З обличчя темна, як мешканці гір, у шатах сяйливих — як мешканці неба. Святу Дитину на колінах тримає. А Ісу-сик рученьки простягає, голосочком срібним кличе: — Ідіть до мене, ви всі, змучені, обтяжені, голодні...
Біля Дитини молиться святий пустинник — похилий, увесь прозорий — камінь скелі крізь нього видно.
А обіч, опершись на блискучий, незаржавілий меч, — чекає лицар...
І знову, як раніш, — пастухи падають на обличчя свої, кланяються чуду. І несуть у долину радісну вість: — Моліться: в горах святитель! Очікує вождь! І Мати Божа в зоряному вінку повернулася з Єгипту... Йде спасіння з Мон-Сальватора, де сховано Слово і Меч...
Доки ж серце скель милосердніше, як серця людські?
Доки ж треба горам скривати від людей — Дитину Святу й Матір її?...