Момо

Страница 48 из 56

Михаэль Энде

Момо пошепки розповіла черепасі, що сталося, поки її не було.

— Що нам тепер робити? — спитала вона наостанку. Кассіопея пильно вислухала все. І тепер на панцері в неї проступили слова: "ХОДІМО ДО МАЙСТРА ГОРИ".

— Зараз? — із жахом скрикнула Момо. — Та вони ж тебе скрізь шукають! Оце тільки тут їх немає! Чи не краще лишитися тут?

На панцері в черепахи проступило тільки: "Я ЗНАЮ, ХОДІМО".

— Та це ж ми просто їм до рук утрапимо,— сказала Момо.

"МИ НІКОГО НЕ ЗУСТРІНЕМО",— відповіла Кассіопея.

Ну, якщо вона така певна цього, то, мабуть, можна здатися на неї. Момо посадила черепаху на землю. Та заразом згадала ту довгу й виснажливо тяжку дорогу, яку вони пройшли тоді, і раптом відчула, що тепер це їй не до снаги.

— Іди сама, Кассіопеє,— тихо мовила вона,— а я не можу. Йди сама і привітай від мене Майстра Гору.

"ЦЕ БЛИЗЕСЕНЬКО!"— проступило в Кассіопеї на панцері.

Момо прочитала напис і здивовано оглянулась довкола. Помалу-малу їй випливло в пам'яті, що ця убога й ніби вимерла частина міста і є та сама, звідки вони тоді потрапили в зовсім іншу місцину — з білосніжними будинками і дивним світлом. Коли так, то, може, й справді вона ще дійде на Вуличку Ніколицю до Будинку Ніденця.

— Добре,— сказала Момо,— піду з тобою. Але, може б, я краще тебе несла, то буде швидше?

"НА ЖАЛЬ, НІ",— проступило на панцері в Кассіопеї.

— Чого тобі неодмінно чалапати самій?— запитала Момо.

На це з'явилась загадкова відповідь: "ДОРОГА В МЕНІ".

І черепаха рушила. Момо поволі, ступінчик по ступінчику, пішла за нею.

Ледве-но черепаха й Момо пірнули в одну з прилеглих вуличок, як на майдані, в понурому затінку довколишніх будинків, знялася метушня. Якесь потріскування й шамотіння пішло по майдані — немов безголосе хихотіння. То були Сірі пани, які підстерегли усю ту сцену. Частина з них зоставалася тут, щоб нишком стежити за дівчинкою. Довго їм довелось чекати, але щоб дочекатися такого щастя — це їм і не снилося!

— Он вони!— прошепотів один попелясто-сірий голос. — Хапати їх?

— Звичайно, ні,— прошамотів інший. — Нехай тікають.

— Як то?— не зрозумів перший.-Адже ми мусимо спіймати черепаху. Будь-що — так наказано.

— Так. Але навіщо?

— Щоб вона нас провела до Гори.

— Саме так! Отож вона й веде. Нам навіть силувати її не доводиться. Вона це робить добровільно, хоч, може, це й не входило в її наміри.

І знов у понурому затінку понад майданом залунало безголосе хихотіння.

— Негайно перекажіть новину всім агентам у місті! Пошуки можна припинити! Всім приєднатися до нас! Але будьте якнайпильніші, шановні панове! Ніхто з нас не повинен ставати їм на дорозі. Ніяких перешкод їм на шляху! Ніяких з ними зустрічей! А тепер, мої панове, спокійнісінько ходімо за нашими одуреними проводирями!

Так воно й сталось, що Момо й Кассіопея не зустріли нікогісінько зі своїх переслідувачів. Хоч куди б вони звертали, Сірі пани відступались їм з дороги і вчасно зникали, змикаючись зі своїми колегами, що сунули позаду. Дедалі довша й довша процесія Сірих панів, припадаючи до мурів і будинків, нечутно сунула назирці за малими втікачами…

Момо була така втомлена, як ще ніколи в своєму житті. Деколи їй здавалось, що вона ось-ось упаде й засне на місці. Та вона знов і знов примушувала себе ступнути ще раз і ще раз… І тоді на малу хвилиночку їй робилося трохи легше.

Аби ж хоч черепаха лізла не так жахливо повільно! Але на це не було ради. Момо вже не дивилась ні ліворуч, ні праворуч, а тільки собі під ноги й на Кассіопею.

Минула, як здалося, ціла вічність, коли вона раптом помітила, що вулиця в неї під ногами зробилась ясніша. Момо підвела важкі, мов свинець, повіки й подивилася довкола.

Так, вони нарешті дісталися тієї частини міста, в якій розливалось оте світло — не досвітнє й не вечірнє — і де тінь падала навсібіч. Сліпучо-білі й недосяжні, стояли будинки з чорними пасмами вікон. А он і той химерний пам'ятник-велетенське яйце на чорному кам'яному кубі.

Момо підбадьорилася — тепер уже недовго йти до Майстра Гори.

— Будь ласка,— мовила вона Кассіопеї,— чи не можна б нам іти трішечки швидше?

"ХТО СПІШИТЬ, ТОЙ ЛЮДЕЙ СМІШИТЬ", — відповіла черепаха.

І поповзла далі, ще повільніше, ніж досі. Проте Момо помітила,— так, як і тоді, першого разу,— що саме через це вони посуваються швидше.

Так ніби вулиця пливла їм назустріч-тим швидше, чим повільніше вони обидві йшли.

Бо така була таємниця тієї білосніжної частини міста: що повільніше ти йшов, то швидше приходив. І що дужче поспішав, то помаліше посувався. Саме цього Сірі пани не знали — тоді, коли гналися за Момо на трьох автомобілях. Через те Момо й утекла тоді від них.

Тоді!

Але тепер усе було інакше. Тепер дівчинку з черепахою не хотіли доганяти. За ними просто йшли поволеньки, як і вони самі. Сірі пани збагнули таємницю. І білі вулиці позаду Момо й черепахи поволі заполоняла орда Сірих панів. І через те, що вони тепер знали, як тут треба посуватись, то йшли навіть трохи повільніше від черепахи — і наздоганяли її, підходили все ближче й ближче! То були ніби перегони — тільки не на швидкість, а навпаки — на повільність.

Дорога крутилася сюди й туди по цих вулицях-снах, вела все глибше й глибше — до самого осередка цього білого куточка міста. Ось-ось за рогом — Вуличка Ніколиця.

Кассіопея вже повернула за ріг і поспішала до Будинку Ніденця. Момо згадала, що в цій вулиці можна йти, тільки повернувшись спиною вперед. І вона обернулася.

Серце їй майже зовсім завмерло від жаху.

Сірим рухомим муром сунули за нею часокради, один попри одному, через усю ширину вулиці, а там іще, й іще, скільки сягало око.

Момо закричала, але не почула власного голосу. Уперед спиною забігла вона у Вуличку Ніколицю, втупившись великими очима в полчища Сірих панів, що йшли слідком.

Зненацька вдруге сталося щось дивовижне. Тільки-но перші з переслідувачів наважилися ступити у Вуличку Ніколицю, вони тут-таки, на очах у Момо, обернулися в ніщо. Спочатку розтанули їхні простягнуті вперед руки, тоді ноги й тулуб і нарешті обличчя, на яких застигли приголомшеність і переляк.

Та не тільки Момо дивилась на це перетворення — його, звісно, бачили й усі Сірі пани, що сунули до Вулички Ніколиці. Передні загородили шлях заднім, і між тими й тими на мить зчинилася бійка. Момо бачила розлючені обличчя і погрозливо піднесені догори кулаки. Та жоден не наважився ступити їй услід.