Момо похитала головою.
— Ти не хочеш, щоб ми тобі допомогли?— запитав крижаний голос.
Хвиля холоду посунула на Момо звідусіль, але вона зціпила зуби і знов похитала головою.
— Вона знає, що таке час,— просичав ще якийсь голос.
— А це доказ, що вона справді була в Так Званого,— відповів перший. Потім голосно спитав:— Ти знаєш Майстра Гору?
Момо кивнула головою.
— Ти справді була в нього? Момо знов кивнула.
— То ти їх знаєш — Квіти-Години?
Момо втретє кивнула головою. О, як вона їх знала! Знов залягла тривала тиша. Коли котрийсь Сірий озвався, голос ішов з іншого краю.
— Ти любиш своїх друзів, правда ж? Момо кивнула головою.
— І ти б хотіла визволити їх з-під нашої влади? І знову Момо кивнула головою.
— Ти зможеш це зробити, якщо тільки схочеш.
Момо щільно закуталася в куртку, бо вся тремтіла з холоду.
— Це справді коштуватиме тобі якусь дрібничку — звільнення твоїх друзів. Ми допоможемо тобі, а ти допоможеш нам. І це буде тільки справедливо.
Момо пильно дивилась туди, звідкіля лунав голос.
— Ми й собі хотіли б познайомитись з цим Майстром Горою, розумієш? Та ми не знаємо, де він живе. Ми від тебе нічого не хочемо, тільки щоб ти провела нас до нього. Оце й усе. Атож, слухай гарненько, Момо, щоб ти впевнилася, що ми з тобою цілком відверті й чесні: за це ми повернемо тобі твоїх друзів, і ви знову житимете весело, як колись. Адже це добра пропозиція!
Аж тепер Момо вперше розімкнула вуста. Вона говорила через силу, бо губи в неї наче позамерзали.
— Чого ви хочете від Майстра Гори?— повільно спитала вона.
— Ми хочемо з ним познайомитися, гостро відповів голос, і холод ще подужчав. — Цього з тебе досить.
Момо не озивалась і чекала. Серед Сірих панів зчинився якийсь рух, вони, здавалося, занепокоїлись.
— Я тебе не розумію, — казав голос. — Подумай про себе і про своїх друзів! Чого тобі побиватися за Майстром Горою? Це його клопіт. Він уже досить дорослий, щоб самому про себе клопотатися. І, крім того, якщо він буде розважливий і по-доброму єднатиметься з нами, то ми не рушимо й волосинки з його голови. Коли ж ні — то в нас знайдуться свої засоби, щоб змусити його.
— До чого?— запитала Момо посинілими губами. Голос зненацька став пронизливий і силуваний.
— Нам надокучило,— відповів він,— збирати людський час по годині, хвилині й секунді. Нам потрібен весь час одразу. Гора повинен віддати його нам!
Момо непорушно дивилася в темряву, звідки чувся той голос.
— А люди?— спитала вона. — Що буде з ними?
— Люди! — гукнув голос і на мить зламався. — Люди давно вже зайві на світі. Це ж вони довели світ до того, що їхньому родові більше немає місця. Ми запануємо над світом!
Холод став такий жахливий, що Момо насилу ворушила губами, та не могла вимовити й слова.
— Але не турбуйся, маленька Момо,— сказав голос раптом знову тихо і майже улесливо. — Ти і твої друзі сюди не входять. Ви будете останні люди, що гратимуться й розповідатимуть казки. Ви не втручатиметесь у наші справи, й ми дамо вам спокій.
Голос замовк, але відразу ж залунав з іншого боку:
— Ти знаєш, що ми сказали тобі правду. Ми дотримаємо своєї обіцянки. А тепер веди нас до Майстра Гори.
Момо силкувалася заговорити. Від холоду вона була майже непритомна. Нарешті вона таки промовила:
— Навіть якби могла, я б цього не зробила. Звідкись почувся загрозливий голос:
— Що це означає — "якби могла"? Ти ж можеш! Ти була в Майстра Гори, тож дорогу туди знаєш?
— Я більш не знайду її,— прошепотіла Момо. — Я вже пробувала. Тільки Кассіопея її знає.
— Це хто?
— Черепаха Майстра Гори.
— Де вона тепер? Момо напівзомліла, затинаючись, проказала:
— Вона… зі мною… повернулася… але… я… її… загубила.
Наче десь здалеку долинала до неї веремія збуджених голосів.
— Негайно бийте на сполох!— вигукували вони,— Треба знайти цю черепаху! Кожну черепаху перевірити! Цю Кассіопею слід знайти! Знайти! Знайти!
Голоси змовкли. Стало тихо. Поволі Момо опам'яталася. Вона стояла сама-одна посеред великого майдану, над яким бурхав холодний вітер, що, здавалося, віяв звідкись із порожнечі,— попелясто-сірий вітер.
РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ
ЯКЩО ДИВИТИСЯ ВПЕРЕД НЕ ОГЛЯДАЮЧИСЬ
Момо не знала, скільки минуло часу. Дзиґарі часом озивалися, та вона їх ледве чула. Поволі-поволеньки у її задубле тіло поверталося тепло. Вона почувала себе геть розбитою і не знала, на що зважитися.
Іти додому й лягати спати? Тепер, коли остання надія — подбати про себе й про друзів — раз і назавжди втрачена? Бо ж Момо тепер знала, що ніколи вже не буде для неї нічого доброго, ніколи.
Враз її огорнув страх за Кассіопею. Що, як Сірі пани справді знайдуть її? Момо гірко каялася, що взагалі навіть згадала їм про черепаху. Але вона була така квола,. приголомшена, що не мала сили усе те обміркувати.
"А може,— спробувала Момо втішити себе,— може, Кассіопея вже давно у Майстра Гори. Сподіваюсь, що вона мене вже не шукає. Це було б щастя для неї — і для мене…"
Тієї миті щось легенько торкнулось до її босої ноги. Момо злякалась і поволі нахилилася.
Перед нею сиділа черепаха! У темряві поступово висвітились літери: "Я ЗНОВУ ТУТ".
Не пам'ятаючи себе, Момо схопила її й сховала під куртку. Тоді випросталась, дослухаючись і доглядаючись у пітьмі: вона боялася, що Сірі пани ще десь близько.
Проте все було тихо.
Кассіопея заборсалась під курткою, силкуючись вилізти. Момо міцно притулила її до себе, та все ж зазирнула під куртку й прошепотіла:
— Будь ласка, сиди тихо!
"ЩО ЦЕ ЗА ДУРНІ ВИТІВКИ?" — засвітилось на панцері.
— Не можна, щоб тебе побачили!— знов прошепотіла Момо.
Тоді на спині в-черепахи проступило: "ТИ И ТРІШЕЧКИ НЕ РАДІЄШ?"
— Радію!— майже схлипнула Момо. — Радію, Кассіопеєчко, ще й як! — вона обцілувала черепасі увесь ніс.
Літери на панцері в черепахи видимо почервоніли, коли вона відповіла: "ОТО ЩЕ!" Момо всміхнулась:
— Ти весь оцей довгий час мене шукала? "АЯКЖЕ".
— А як це, що ти знайшла мене саме тепер і саме тут? "ЗНАЛА ЗАЗДАЛЕГІДЬ",— засвітилось у відповідь. Виходить, черепаха увесь час перед цим шукала Момо,
хоча й знала, що не знайде? То, може, не треба було тоді й шукати? Це була ще одна з тих Кассіопеїних загадок, що аж розум одбирає, коли над ними довго думаєш. Та тільки зараз не час відгадувати загадки!