Злякавшись, що успіх зрадить його, він почав переповідати усі свої історії вдруге, трохи змінивши в них тільки назви.
Але, навдивовижу, ніхто цього ніби й не помітив. Принаймні попит на його історії не зменшився.
І Джіджі вхопився за це, як, тонучи, хапаються й за соломину. Бо ж він тепер був багатий і відомий — а хіба ж не про це він завжди мріяв?
Проте інколи ночами, лежачи в ліжку під шовковою ковдрою, він серцем поривався до свого минулого життя, коли міг бути з Момо, зі старим Беппо й дітьми і коли він справді вмів оповідати.
Але вороття не було. Момо пропала й не верталася. Спочатку Джіджі разів кілька спробував був її знайти, та згодом у нього не стало на це часу. Тепер він мав трьох запопадливих секретарок, які складали для нього угоди, друкували на машинці його історії, вели рекламу й стежили за розкладом його часу. Але час на пошуки Момо в тім розкладі не значився.
Від колишнього Джіджі тепер мало що лишилося.
І все ж таки одного дня він зібрався на силі й вирішив трохи поміркувати над собою. "Адже тепер я — неабихто,— сказав він собі,— мій голос має вагу, і мене слухають мільйони. Хто ж, як не я, може сказати людям правду?"
Він збирався розповісти їм про Сірих панів. Збирався їм сказати, що це — не вигадана історія, і попросити усіх своїх слухачів допомогти йому знайти Момо.
Він надумав це однієї з тих ночей, коли найдужче тужив за колишніми друзями. І, ледве розвиднилося, він сів за свій великий письмовий стіл, щоб розробити план дій. Та перше ніж він устиг написати бодай слово, задзвонив телефон.
Джіджі взяв трубку — і закам'янів од жаху.
Якийсь дивно безгучний, попелясто-сірий голос звертався до нього. Джіджі відчув, що в ньому здіймається холод, який пронизує до кісток.
— Облиш це! — сказав той голос. — По-доброму радимо.
— Хто це говорить?— спитав Джіджі.
— Ти чудово це знаєш,— відповів голос. — Рекомендуватись нема потреби. І хоч ти досі не мав щастя зустрітися з нами особисто, та однаково ти наш із кісточками. Хіба ти цього не знаєш?
— Чого вам від мене треба?
— Те, що ти надумав, нам не до вподоби. Будь молодцем і облиш це, згода?
Джіджі зібрав усю свою мужність.
— Ні,— сказав він,— я цього не облишу. Я вже не той маленький, нікому не відомий Джіджі-Гід. Я тепер неабияка, визначна людина. Побачимо, як ви позмагаєтесь зі мною.
Голос безгучно засміявся, і Джіджі раптом почав цокотіти зубами.
— Ти ніхто,— сказав голос. — Тебе зробили ми. Ти гумова лялька. Ми тебе надули. Та коли ти нас розсердиш, ми випустимо з тебе повітря. Чи, може, ти справді думаєш, що завдячуєш те, чим ти є зараз, самому собі й своєму посередньому талантові?
— Авжеж, я так гадаю,— хрипко відповів Джіджі.
— Бідний маленький Джіджі! — сказав голос. — Ти був і лишився фантазером. Колись ти був принцом Джіроламо в масці бідолахи Джіджі. А що ти тепер? Бідолаха Джіджі в масці принца Джіроламо. А все ж ти маєш дякувати нам, бо, зрештою, це ж ми здійснили всі твої мрії.
— Це неправда! — забелькотів Джіджі. — Це брехня!
— Лишенько! — знов безгучно засміявся голос. — І саме ти надумав озватися з правдою? Ти ж колись знав такі прегарні фрази про те, що правда й що — ні! О, ні, бідолашний Джіджі, не вийде це тобі на добре, коли ти спробуєш обстоювати правду! Відомим ти став з нашою допомогою, завдяки своїм побрехенькам. Правда — не твого розуму діло! Отож кинь це!
— Що ви зробили з Момо? — прошепотів Джіджі.
— Цим ти не суши собі голівоньку! їй ти вже не допоможеш! Навіть, якби розповів усім казочку про нас. Єдине, чого ти цим досягнеш — це те, що твій фантастичний успіх так само швидко минеться, як настав. Звісно, ти сам повинен усе вирішити. Ми не хочемо перешкоджати тобі корчити з себе героя і руйнувати свій добробут, коли тобі так цього треба. Але не сподівайся, що ми й далі будемо твоїми покровителями, якщо ти такий невдячний. Хіба ж неприємно бути багатим і відомим?
— Приємно,— видушив із себе Джіджі.
— Ну, бачиш! Отож дай нам спокій, домовились? Розповідай краще людям далі те, чого вони від тебе сподіваються.
— Як мені це робити?— через силу вимовив Джіджі. — Тепер, коли я все знаю.
— Я дам тобі добру пораду: не сприймай сам себе так поважно. Адже річ зовсім не в тобі. Досить це збагнути, і чудово можеш жити, як жив досі!
— Так,— прошепотів Джіджі, втупившись очима в одну точку,— досить збагнути…
В апараті клацнуло, і Джіджі поклав трубку. Він упав головою на свій великий стіл і затулив руками обличчя. Його плечі здригалися від мовчазного ридання.
З того дня Джіджі втратив будь-яку повагу до себе. Він відмовився від своїх намірів і став жити так само, як досі, тільки почував себе ошуканцем. Та він і був ним тепер. Колись він безтурботно злітав над світом на крилах фантазії. Тепер він просто брехав!
Він зробився блазнем, маріонеткою своєї публіки, і він знав це. Він почав ненавидіти свою роботу. І його історії ставали дедалі дурніші й сентиментальніші. Та це зовсім не вадило його успіхові, навпаки, це називали новим стилем, його силкувалися наслідувати. Він став криком моди. Але Джіджі не мав з того ніякої радості. Адже тепер він знав, кому все те завдячує. Він нічого не виграв. Він усе втратив.
І все ж таки він і далі шалено квапився від терміну до терміну — мчав автомобілем, летів надшвидкісними літаками і де б не сів чи не став — знай диктував секретаркам усе ті ж таки давні історії, наново перекраяні. Він був — як писали всі газети — "дивовижно продуктивний".
Отак із мрійника Джіджі став брехун Джіроламо.
Куди важче було Сірим панам упоратися з старим Беппо-Підмітальником.
Після тієї ночі, коли зникла Момо, він, вирвавшись із роботи, щоразу сидів у старому амфітеатрі й чекав. Його тривога щодень дужчала. І коли йому нарешті не стало терпцю, він вирішив, незважаючи на всі заперечення Джіджі, вдатися до поліції.
"Краще вже,— сказав він сам до себе,— краще вже нехай Момо завдадуть до притулку з ґратами на вікнах, ніж її спіймають оті Сірі. Коли тільки вона ще взагалі жива. З такого притулку вона вже одного разу втекла, то й знов утече. Може, мені пощастить зробити так, щоб вона взагалі туди не потрапила.