Момо прокинулася й розплющила очі.
Якусь мить дівчинка не могла зрозуміти, де це вона. її збентежило, що вона опинилася на порослих травою кам'яних сходах амфітеатру. Чи ж не була вона хвилину тому в Будинку Ніденці в Майстра Гори? Як же вона раптом потрапила сюди?
Було темно й холодно. Небо на сході саме почало сіріти. Момо змерзла і щільніше вгорнулася в свою завелику чоловічу куртку.
Перед очима в неї виразно стояло все, що їй довелося пережити: нічна подорож великим містом удвох з черепахою і той край міста, з незвичайним світлом і сліпучо-білими будинками, Вуличка Ніколиця з безліччю годинників, булочки з медом і шоколад, і кожне словечко розмови з Майстром Горою, і загадка. Але найдужче запам'яталось їй, як стояла вона під золотою банею. Лишень заплющить очі — в пам'яті випливали дивовижні барви незабутніх квітів. І голоси — голоси Сонця, Місяця й зірок лунали їй у вухах так виразно, що вона могла повторити ту мелодію.
І поки вона все те згадувала, в ній зринали слова — слова, які правдиво віддавали пахощі тих квітів і тих невиданих барв. То голоси з її спогадів проказували ті слова — але з самими тими спогадами діялось щось химерне!
Тепер Момо знаходила в них не лише просто те, що побачила й почула,— а більше, незмірно більше! Наче з бездонної казкової криниці, виринали тисячі неповторних Квітів-Годин. І з кожною квіткою лунали нові слова. Момо досить було тільки пильно вслухатися в себе, щоб вимовити їх чи навіть проспівати. І мовили вони про незбагненні, дивовижні речі, проте, вимовляючи їх, Момо осягала їхній зміст.
То он що мав на думці Майстер Гора, коли казав, що слова повинні в ній зрости!
А може, все оте було таки сном? Може, нічого того не було насправді?
Розмірковуючи над тим усім, Момо зненацька помітила, що внизу, на круглому дні амфітеатру, ворушиться якась ніби латочка. То спокійнісінько шукала собі їстівного зілля черепаха! Момо швидко побралася вниз і присіла біля неї навпочіпки. Черепаха тільки на мить підвела голову, подивилася на дівчинку своїми предковічними чорними очима і знов заходилася пастись.
— Доброго ранку, черепашко!— сказала Момо. На панцері не проступило ніякої відповіді.
— Це ж ти сьогодні вночі водила мене до Майстра Гори? Знов ніякої відповіді. Момо розчаровано зітхнула.
— Шкода,— стиха промовила вона,— виходить, ти звичайна собі черепаха, зовсім не… ох, я забулася її ім'я. Таке гарне, тільки довге й незвичайне. Я ще ніколи такого не чула.
"КАССІОПЕЯ!" — раптом слабенько засвітилося в черепахи на панцері. Момо в захваті прочитала знайоме ім'я.
— Так!— вигукнула вона й заплескала в долоні.-Це воно! То все ж таки це ти? Черепаха Майстра Гори, правда?
"А ТО Ж ХТО?"— засвітилось на панцері.
— То чому ж ти мені спершу не відповідала? "Я СНІДАЮ",— повідомив напис.
— Пробач!— сказала Момо. — Я не хотіла тебе турбувати. Мені тільки хотілось би знати, як це сталося, що я знов тут?
"ТВОЄ БАЖАННЯ!"— з'явилася відповідь.
— Дивно,— мовила Момо. — Цього я зовсім не пам'ятаю. А ти, Кассіопеє? Чому ти не залишилася в Майстра Гори, а прийшла зі мною сюди?
"МОЄ БАЖАННЯ!" — проступило на панцері.
— Щиро дякую,— сказала Момо. — Ти повелася дуже славно!
"БУДЬ ЛАСКА!" — засвітилась на панцері відповідь.
На цьому черепаха, здавалося, скінчила розмову, бо почалапала далі — надолужувати перебите снідання.
Момо сіла на кам'яних сходах і з радістю подумала про Беппо, Джіджі та всіх знайомих дітей. Вона знов стала дослухатися до музики, що безнастанно бриніла у неї в душі. І хоча вона була сама-самісінька й ніхто її не чув, вона дедалі голосніше й захопленіш виспівувала ту мелодію і ті слова, наче вітаючи щойно пробуджене сонце. І їй здавалось, наче цього разу птахи, й коники, й дерева, і навіть стародавнє каміння слухають її.
Вона не могла знати, що довго не матиме ніяких інших слухачів. Вона не могла знати, що марнісінько чекала своїх друзів, що вона занадто довго не була тут і світ тим часом дуже змінився…
З Джіджі-Гідом Сірі пани впоралися досить легко.
Почалося це так, що десь із рік тому, незабаром після того дня, коли Момо несподівано пропала без сліду, про Джіджі з'явилася чималенька стаття в газеті. Вона звалася: "Останній справжній оповідач". У ній, між іншим, повідомлялося, де й коли можна його зустріти і що він — таке явище, якого проґавити не можна.
Після цього до стародавнього амфітеатру почали вчащати люди, цікаві побачити й послухати Джіджі. Джіджі, звісно, був не від того. Розповідав він, як звичайно, що на думку спадало, і наостанку обходив своїх слухачів із кепкою в руці. Кепка щоразу набиралась повна монет і папірців. Невдовзі його запросило на роботу одне туристське бюро, що, крім належного заробітку, сплатило йому ще й добру суму за право представляти його публіці. Автобуси з туристами облягали амфітеатр, і по недовгому часі Джіджі довелося зробити докладний розклад, щоб усі, хто заплатить гроші, дістали змогу його послухати.
Вже тоді йому дуже бракувало Момо, бо його розповіді ставали безкрилими, хоча він ще твердо відмовлявся переповідати одну історію двічі, навіть за подвійну плату.
За якихось кілька місяців у нього відпала потреба виступати в старому амфітеатрі, обходячи наприкінці своїх слухачів із кепкою в руці. Його запросили на радіо, а трохи згодом — і на телебачення. Тричі на тиждень він розповідав свої історії мільйонам слухачів і заробляв великі гроші.
І жив він тепер уже не біля старого амфітеатру, а в іншій частині міста, де мешкали усі багаті й відомі люди. Він найняв собі великий сучасний будинок серед розкішного парку. І звали його тепер уже не Джіджі, а Джіроламо.
Звісно, він давно вже кинув вигадувати щораз нові історії, як бувало колись. На це йому тепер бракувало часу.
Він став дуже ощадливий із своїми оповідками. З однієї робив часом цілих п'ять.
А коли й цього стало не досить, щоб задовольнити чим? раз більший попит, він одного разу вчинив те, чого аж ніяк не мав би собі дозволяти: переповів на публіку оту казку, яку створив тільки для Момо.
її так само жадібно ковтнули, як і решту його оповідок, і так само швидко забули. Від нього вимагали все нових історій. Джіджі так захопив цей темп, що, не думаючи довго, він виклав одну за одною всі оповідки, призначені для самої тільки Момо. Коли ж розповів останню, то раптом відчув себе цілком спустошеним і неспроможним вигадати більше нічогісінько.