Террі з лікарем повели Віру, а Девід навдивовижу твердим кроком пішов до бункера. "Чи в нього зовсім здерев’яніло серце? — подумала Террі, ковзнувши поглядом по його безжурному, вдоволеному обличчі. — Ніби це зовсім його не стосується!"
II. ВІРА ДАЄ ПРО СЕБЕ ЗНАТИ
Не без труднощів Девіду вдалося відправити свою лаборантку на лікування. Офіцер секретної служби (Террі ущипливо називає їх есесівцями) категорично заперечував, твердячи, що лікаря можна привезти сюди.
— Ще одну сторонню людину? — зауважив генерал. — В такому разі втрата інформації буде куди більша…
— А в якій мірі вона була допущена до секретної роботи, док? — поцікавився офіцер.
Девід пояснив:
— Віра працювала не в спеціальній, а в звичайній фізичній лабораторії…
Зрештою авторитет і становище доктора Девіда — творця анігіляційної бомби — вирішило справу. По-терпілу посадили на вертоліт, і через кілька годин вона вже була на материку.
Террі зауважила, як хвилювався Девід, прощаючись зі своєю лаборанткою, і дуже зраділа: він-таки не зачерствів тут, не все людське стерлося з його душі!
Та минали дні за днями, і Девід ставав усе похмурішим, замкнутим, навіть дражливим. Ніщо, крім робо-ти, його не обходило, навіть скрипки не виймав з футляра, працював несамовито день і ніч. Бувало, що не вихо-див із складального цеху по десять годин. Осунувся, зчорнів, тільки очі сяяли гострим блиском.
— Поглянь у дзеркало, — говорила дружина, — чи впізнаєш себе? І навіщо ті мільйони, коли не буде здоров’я?
Девід пообіцяв давати собі відпочинок. Вечорами, якщо заходив Натаніел — друг і помічник Девіда, во-ни влаштовували невеличкий концерт. Девід, хоч і не віртуозно, але, як для аматора, досить добре грав на скри-пці, Террі акомпанувала на роялі.
Часто прогулювались, слухаючи шум хвиль і милуючись зоряним небом. Особливе захоплення Девіда викликав Юпітер.
— Поглянь, Террі, яка велич! А якби ти побачила цього гіганта в телескоп, із супутниками… Сонячна система в мініатюрі!
— Ну, супроти Сонця Юпітер малий, — зауважила Террі.
— Але він складається з тієї самої речовини — водню й гелію. Це, можна сказати, без півхвилини зірка. Йому б ще трохи маси — і запрацювало б термоядерне горно…
Вони віддавали данину і сонцю. Кожної неділі, взявши з собою сніданок, ішли до найдальшого пляжу, що золотою габою обрамляв невеличку затоку. І то вже був їхній день, там вони могли і поговорити, і послуха-ти легіт хвиль.
Дивлячись у далину, де в сизому мареві океан з’єднувався з небом, Девід задумливо говорив:
— Зрозумій, мені хочеться зробити щось велике…
Террі хитала головою, розсипаючи золотисте волосся на засмаглі плечі:
— І ти вважаєш, що бомба…
— Та ні, зовсім ні! Справа не в бомбі, тут ідеться про концентрацію енергії в руках людини…
Тоді вона знімала свої темні окуляри і дивилась на нього примруженими, такими чистими, дитячими очима:
— Але ж і ти сам, і твоя концентрована енергія — в лапах горил!
— Ще донедавна люди одержували енергію з єдиного джерела — Сонця. Тепер навчилися розщеплювати атом. Але хіба цього достатньо? — міркував Девід. — Я хочу викопати новий колодязь, допомогти…
— Горилам? — знову перебила Террі.
Губи їй пошерхли під морським вітерцем, і вона раз у раз проводила по них язиком.
— Зрозумій, що це — наука, дослідження. А ніхто не взявся фінансувати — ні Асоціація науки, ні Фонд розвитку, не кажучи вже про уряд. А ці, як ти кажеш, горили, фінансують. Це якраз те, що мені треба.
— І тобі зовсім байдуже, в чиїх… лапах…
— Ти дивишся на все крізь темні окуляри, Террі. Окрім самого мене, ніхто не зможе пустити в дію ці пристрої. Ну, а я… не буду ж я кидати їх на міста!
— Ой Девід, мені страшно… Ти граєшся з вогнем… А що, як отой тонкогубий інженер підбере ключика? Він же не відходить від тебе й на крок. Остерігайся цього типа! Бо якщо він зуміє прочитати твої формули… Тоді ти їм будеш просто непотрібний, і вони…
— Я знаю, Террі, це дуже гостра шахова партія, та не бійся, я її виграю!
Скинула окуляри і поглянула в далечінь, океан здіймався синьою стіною, очі вбирали прозору просто-рінь, і тривога поволі вляглася, притихла. Може, й справді вона згущує фарби?
— Гарна наша планета і маленька, мов лялечка.
— А звідки ти знаєш, що маленька? — Девід радісно посміхався, дивлячись на її принадне обличчя.
— Ну, як звідки… Розміри Землі відомі — радіус трохи більший за шість тисяч кілометрів…
— Так, параметри відомі, але все ж таки ми не спроможні уявити нашу планету. Ну, от спробуй зараз, уяви Землю.
Террі заплющила очі, зосередилась.
— Ну, уявляю кулю…
— Глобус?
— Так, спочатку глобус, а зараз більшу, ще більшу…
— Не силкуйся: марна справа. Наша уява витворює тільки модель, розумієш, модель. І, звичайно, зменшену.
— А чому ти так вважаєш?
— Поміркуй сама: мозкові клітини мікроскопічні, отож і образи зовнішнього світу, які в них відбиваються, мусять зменшитись, стиснутись… Отак і вміщується велике в маленькому — діалектика! І мої невеликі пристрої тримають у собі гігантську енергію…
Террі наділа окуляри і лягла горілиць. Під сонячною зливою рожевий її купальник палахкотів, огортав полум’ям засмагле тіло.
— Ти казав, що Сонце — недостатнє джерело енергії. Хіба це так? Просто люди ще не навчилися влов-лювати більше променистої енергії, і вона розсіюється в космосі…
— В цьому ти маєш рацію, Террі. Але треба дивитися далі, глибше. Сонце ж не вічне?
— Що ти маєш на увазі?
— Чорні дірки космосу.
— Ти вважаєш, що й наше Сонце, витративши енергію, почне колапсувати і стане чорною діркою?
— Можливо, що саме так і відбувається еволюція зірок. Людство мусить навчитися… засвічувати погас-лі зорі.
— Ти натякаєш, що оці випробування твоїх… пристроїв…
— Я роблю перші кроки, Террі, тільки перші кроки. Справжнє випробування ще попереду.
— О боже! — Вона сіла, зірвала з себе окуляри. — Та чи ти забув про Віру? Мало однієї жертви?
— Ні, я про неї не забув, а от вона про нас…
— О, вона ніколи не забуде, якщо навіть вилікує очі.
— Я теж так сподіваюся, а от сама бачиш… Ніякої звістки.
Террі здалося, що він байдужий до нещастя Віри і згадав бідолашну дівчину тільки для годиться. А який він був колись чуйний, вразливий до чужого лиха! Tempora mutantur…