Сумовиті тони позначали його слова, помітно було, що йому й самому хотілося б лишитися та збудувати ним же задуманий анігіляційний реактор, але проект С-2 все-таки переважив. Віра дивується: хіба зробити керованою, приручити анігіляцію — це менше, аніж бомбувати Юпітер? Фізики, запрошені сюди, на острів Сирен, мало не остовпіли, такі були вражені, дізнавшись про тему роботи. Анігіляційний реактор? Неймовірно! Фантастично! А Девід вважає це епізодом у своїх наукових пошуках. "Юпітер — ось найголовніша моя тема,— сказав у відповідь на її умовляння лишитись. — Принципи побудови анігіляційного реактора мені ясні, споді-ваюся, що ваша потужна група здійснить цей проект. А от Юпітер… Моя мрія, моє життя. Справді велетенське завдання, яке будь-коли випадало на долю людини".
Авжеж, гігантське. Віра прекрасно усвідомлює, що в сьогоденні криються зерна майбутнього, і треба ду-мати, дбати про це майбутнє.
Вона переклала книгу Девіда Кінга "Молодший брат Сонця" ще з рукопису. Це суто науковий твір, проте хвилює, захоплює, кличе до великого діяння. І хто з учених, політиків чи дипломатів не подав голосу за цю іс-торичну експедицію до Юпітера? Таких не знайшлося, і не дивно. Кожному, хто хоч трохи відчуває пульс міжнародного життя, ясно, що така експедиція — а вона не під силу одній країні — зближує народи планети. Це яскравий вияв мирного співіснування, найвищий пік у розвитку самої науки. І Девід вирішив летіти, бо це ж його ідея, його задум, його заповітна мрія.
Може, й справді йому, як авторові проекту, належить бути там? Хіба можна до кінця зрозуміти незвичайну людину? Але ж Вірине серце чомусь болісно стискується, ще мить, і холодок млосно проймає груди. Як вони там віч-на-віч з гігантом планетної сім’ї? Які новини принесе сьогодні тоненький лазерний промінь з космічної далини? Все-таки на Землі затишніше, хоч і біля анігіляційного реактора…
Ох, цей реактор!.. Малахову аж пересмикнуло, коли згадала, як через необережність одного патлатого молодика мало не сталося вибуху… Але все-таки вони просунулись далеко вперед, бо зрозуміли головне: цю фортецю природи не можна брати штурмом, а тільки облогою!
Зиркнула на годинника — лишається кілька хвилин, можна й запізнитися… Пришвидшила крок, а далі побігла, хоч вузенька спідничка й заважала. Прозвучали позивні, з відчинених вікон сусідніх котеджів уже за-лунав голос диктора.
Вскочила до вітальні захекана, сердита сама на себе. Клацнула вмикачем і почула кінець речення;
— …великого вченого нашого часу.
Поволі, наче з туману, на екрані проступило чиєсь обличчя. Зображення було дуже контрастне і часом навіть розпадалося на окремі структурні елементи. Нарешті візерунок стабілізувався, і Віра впізнала Натаніела. Обличчя його було похмуре — втома чи настрій? Говорив сухо, уривисто, і це чомусь тривожило Віру.
— Іо — планетка більша за Місяць і ближча до Юпітера, ніж Місяць до Землі. Тут не будеш милуватися небом. Похмурий, суворий куток всесвіту. Особливо грізний нічний бік Юпітера. Встає чорною стіною, гасить зорі, закриває майже все небо, навалюється, падає — от-от розчавить. Враження гнітюче, важко звикнути. Чер-вона пляма Юпітера позирає хижо. Хлопці кажуть: криваве око. Девід назвав пляму віконечком планетного ре-актора. Астрофізичні дослідження показали… цей отвір є каналом, по якому транспортується тепло з надр пла-нети. Девід Кінг вирішив скинути свої піраміди саме на Червону пляму.
"А де ж сам Девід? — подумала Віра. — Чому його не видно?"
Зображення Натаніела зникло. Натомість на екрані з’явилася цятка ракети — наче темний жучок поповз по великому дзеркалу. Збільшення. Добре видно: від ракети-носія відділяються і одна по одній летять до того дзеркала чорні мачинки… їхня траєкторія викривлюється, ось випливає край Червоної плями — о, як вона па-шить! — мачинки летять над нею ріденьким пунктиром і зникають у вогняному вировищі. Ні зблиску, ні бодай найменшого порушення поверхневої структури. "Значить, запрограмовані на глибину, — подумала Віра. — Тільки на яку? Певне ж, і Девід там, на космічному кораблі? Авжеж. Не така в нього вдача, щоб сидіти на базі та спостерігати, як хтось інший робитиме Юпітерові енергетичні ін’єкції".
Знову з’явилось суворе обличчя Натаніела.
— Цілком зрозуміло, що передбачити режим роботи такого "реактора", як Юпітер, неможливо. Довелося ждати. Велися безперервні спостереження, вся наша апаратура працювала безвідмовно і з повним навантаженням. Коли б сталися найменші зміни — чи температури, чи сили світності, магнітного поля тощо,— це було б зафіксовано негайно. Проте характеристики планети і космічного простору біля неї не мінялися…
Віра обіперлася ліктями об коліна, поклала голову на долоні й заплющила очі.
Сухорляве обличчя Натаніела дратувало її. Чого він тягне? Сказав би вже зразу, що сталося. По всьому ж видно, що експедиція не змогла виконати свого завдання, то навіщо бубоніти…
Слухала його довгу й суху інформацію, а уява малювала живі картини. Девід сердиться, насуплює брови, переглядаючи показання електронних систем. Сідає до комп’ютера, ходить по своїй каюті, вірніш сказати — тупцяє, бо де вже там походиш у тисняві, заставленій приладами… Він не хоче, просто не може повірити, що найбільша справа його життя луснула, як мильна бульбашка. Знову обрахунки й обрахунки. Тривога виснажила його, щоки запали, горбатий ніс, здається, побільшав, але очі блищали невгамовною енергією. Певне, якби в цей час зробили фотопсихограму його постаті, то зафіксували б сильне біоелектричне поле навколо всього тіла. А в очах це помітно і без фотографування. Де в нього й бралася та сила! Спав мало, не більше двох-трьох годин на земну добу, і як схопиться, то одразу ж до телефону: викликає чергових операторів, сподіваючись почути щось втішне. Але ситуація не мінялася, характеристики були сталими.
"І чого це Натаніел так детально розводиться? — з якимось підсвідомим острахом подумала Віра. — Це вже не інформація, а репортаж…"
Очей не розплющувала, так їй краще, і монотонний голос, донесений лазерним променем з космосу, про-довжував трансформуватись у живі сцени: