— Чи я хлопчик, чи що, Йване Федоровичу! — образився командир.— Як ми з позиції відходили, він був з нами, цілісінький. А бігли ми по самій гущавині й не губили один одного...
Тим часом Іван Федорович побачив гнучку, навіть у похилому віці, постать Наріжного, що потай підповзав до них крізь кущі, за ним тринадцятилітнього внука його і ще кількох бійців.
— Ах ти, сердега! Друг! — радісно вигукнув Іван Федорович, не маючи сили приховати свої почуття.
Нараз він обернувся й тоненько, чутно для всіх протяг:
— Гото-овсь!
У позах партизанів, що припали до землі, з'явилося щось рисяче.
— Катю! — тихо сказав Іван Федорович.— Ти ж не відставай од мене... Якщо я коли... якщо було щось...— Він махнув рукою.— Прости мені.
— Прости мені й ти...— Вона трохи похилила голову.— Якщо залишишся живий, а зо мною...
Він не дав їй договорити й сам сказав:
— Так і зо мною... Розкажеш дітям.
Це було все, що вони встигли висловити одне одному. Проценко тонесенько крикнув:
— Вогонь! Уперед!
І перший вибіг з улоговини.
Вони не знали, скільки їх лишилось і чи довго шони бігли. Здавалось, не було вже ні дихання, ні серця; бігли мовчки, деякі ще стріляючи на бігу. Іван Федорович, озираючись, бачив Катю, Наріжного, його внука, і це додавало йому сили.
Раптом десь позаду й праворуч по степу пролунало ревіння мотоциклів; воно далеко розляглось у нічному повітрі. Звуки моторів виникли вже й десь попереду: здавалось, воші вже оточили тих, що бігли, з усіх боків.
Іван Федорович подав сигнал, і люди розсипались, увійшли в землю, поповзли нечутно, як змії, під непевним світлом місяця, по краяному рельєфу місцевості. За мить люди зникли з-перед очей — одне за одним.
Не минуло й кількох хвилин, як Іван Федорович, Катя, Наріжний та його внук лишилися самі в степу, осяяному світлом місяця. Вони опинились між колгоспними баштанами, що тяглись на кілька гектарів уперед і вгору, і, мабуть, на той бік довгого пагорба, який вимальовувався своїм гребенем на тлі неба.
— Зажди, Корпію Тихоновичу, бо вже нічим дихати! — І Іван Федорович упав на землю.
— Ще трохи, Йване Федоровичу,— рвучко схилившись до нього й жарко дихаючи йому в обличчя, заговорив Наріжний.— Не можна спочивати! За отим пагорком село, то саме, де сховають нас...
І вони полізли по баштанах за Наріжним, що зрідка обертав до Йвана Федоровича й до Каті крем'яне своє обличчя з пронизливими очима та чорною кучерявою бородою.
Вони виповзли на гребінь пагорба й побачили перед собою село з білими хатами та чорними вікнами,— воно починалось метрів за двісті од них. Баштани простяглись аж до дороги, яка лежала вздовж тинів ближнього ряду хат. І майже в ту мить, коли вони виповзли на— гребінь пагорба, по цій дорозі промчало кілька німців-мотоциклістів, які звернули в глиб села.
Вогонь автоматів ще спалахував то там, то тут; інколи здавалося, що хтось стріляв у відповідь, і ці лункі звуки серед ночі відбивались болем та мороком у серці Йвана Федоровича. Внук Наріжного, зовсім не схожий на діда, білявий, інколи несміливо й запитливо підводив на Йвана Федоровича дитячі очі,— і трудно було дивитися в ці очі.
На селі чути було вдари прикладів у двері, німецьку лайку. То западала тиша, і раптом долинав дитячий викрик чи жіночий зойк, що переходив у плач, і знову здіймався до зойку-благання в ночі. Інколи і в самому селі, і поза ним, і зовсім осторонь починали ревти мотоцикли — один, кілька, а то суне, здавалося, цілий загін. Повний місяць сяяв у небі. Іван Федорович, Катя, якій пекло ногу, натерту чоботом, і Наріжний з внуком — усі лежали на землі, мокрі, скулившись від холоду.
Так діждались вони, поки все стихло й на селі, і в степу.
— Ну, пора, бо світає,— шепнув Наріжний.— Будемо лізти поодинці, одне за одним.
По селу часом гупали кроки німецьких патрулів. Зрідка то там, то тут займався вогник сірника чи запальнички. Іван Федорович і Катя лишилися лежати в бур'яні за хатою, десь у центрі села, а Наріжний з внуком перелізли через тин. Який час їх не було чути.
Заспівали перші півні. Іван Федорович раптом усміхнувся.
— Ти чого? — пошепки спитала Катя.
— Німці всіх півнів порізали, два-три на все село співають!
Вони вперше уважно, усвідомлено глянули одне одному в обличчя й усміхнулися самими очима. А з-за тину хтось прошепотів:
— Де ви? Йдіть до хати...
Висока худорлява жінка, міцної кості, запнена білою хусткою, виглядала їх через тин. Чорні очі її поблискували в світлі місяця.
— Вставайте, не бійтесь, нема нікого,— сказала вона. Вона допомогла Каті перелізти через тин.
— Як звуть вас? — тихо спитала Катя.
— Марфа,— сказала жінка.
— Ну, як новий порядок? — з похмурою усмішкою запитував у неї Іван Федорович, коли і він, і Катя, і старий Наріжний з внуком уже сиділи в хаті біля столу при світлі каганця.
— А новий порядок ось який: приїхав до нас німець із комендатури й наклав по шість літрів молока з корови в день та дев'ять штук яєць з курки на місяць,— сором'язливо і водночас із якоюсь дикуватою жіночністю скоса позираючи на Йвана Федоровича чорними очима, відповіла Марфа.
їй було вже років під п'ятдесят, але в усіх рухах її, як вона подавала на стіл їжу та забирала посуд, було щось молоде, моторне. Чисто прибрана, білена хата, прикрашена
вишиваними рушниками, була повна дітей — одне одного менше. Син, чотирнадцяти років, і дочка, дванадцяти, підняті з постелі, вартували тепер на вулиці.
— Як два тижні, так і нове завдання здавати худобу. Ось дивіться, в нашому селі не більше як сто дворів, а вже вдруге вимагають двадцять голів худоби, ото вам і новий порядок,— говорила вона.
— Ти не журись, тітко Марфо! Ми їх знаємо ще з вісімнадцятого року. Вони як прийшли хутко, так і підуть!..— сказав Наріжний і раптом зареготав, сяйнувши міцними зубами. Його туркуваті очі на крем'яному засмаглому обличчі мужньо й лукаво блиснули.
Трудно було навіть уявити, що це говорить людина, котра тільки-но віч-на-віч бачила смерть.
Іван Федорович скоса глянув на Катю, строгі риси обличчя якої розійшлися в добрій усмішці. Після багатьох днів бою та цієї страшної втечі такою молодою свіжістю повіяло на Йвана Федоровича й на Катю від оцих двох уже не молоді.х людей.