Іван Федорович знав, що частина людей загине в час прориву, що частину переловлять, що знайдуться й такі, хто не загине, але виявить малодушність і вже не прийде в призначене місце, на базу. І все це важким моральним тягарем лягало на душу Йванові Федоровичу. Але він не тільки не ділився ні з ким своїми переживаннями, а його обличчя, й жести, і вся його поведінка немовби заперечували те, що він переживав. Лежачи в кущах, маленький, доладний, рум'яний, оброслий темною селянською бородою, Іван Федорович справно бив по противникові й перекидався жартами з дідом Наріжним.
В обличчі Наріжного було щось молдаванське, навіть тур-кувате: борода з кучерявинкою, чорна, смолиста, чорні очі, бистрі, з вогником. Увесь він, підсушений, як стебло проти сонця, з широкими дужими сухими плечима й руками, при деякій повільності рухів, повен був прихованого вогню.
Хоч як тяжко склалось їхнє становище, вони обидва, здавалось, були задоволені і взаємним сусідством, і не можна сказати, щоб надто вже складною розмовою, яку вели поміж себе.
Приблизно через кожні півгодини Іван Федорович з лукавою іскоркою, що поблискувала в очах, питав:
— Ну як, Корнію Тихоновичу, жаркувато?
На це Корній Тихонович не лишався в боргу й відповідав:
— Та не можу скаржитись, що холодненько, але ще й не жарко, Йване Федоровичу.
А коли німець особливо насідав, Іван Федорович казав:
— Коли б він мав міномети та підкинув би нам огірків, от тоді б нам було жарко! Га, Корнію Тихоновичу?
На це Корній Тихонович знов-таки не лишався в боргу й спокійнісінько відповідав:
— Щоб такий ліс закидати, потрібно огірків багато, Йване Федоровичу...
І раптом вони обидва крізь вихор автоматного вогню почули скрекіт моторів, що наростав здалеку від Макарового Яру. На секунду навіть перестали стріляти.
— Чуєш, Корнію Тихоновичу?
— Чую.
Іван Федорович, застерігаючи, повів очима на дружину й випнув губи на знак мовчання.
Дорогою, звідси не видною, сунув на підмогу німцям загін мотоциклістів. Його, мабуть, почули в різних кутках балки. Телефон гарячково задзвонив.
Сонце вже зайшло, та ще місяць не сходив, і не згусли сутінки, і тіні зникли. В небі ще жевріли тихі, світлі, розмаїті барви, що переходили одна в одну, і на землі — на кущах і деревах, на обличчях людей, на рушницях, на порозкиданих у траві стріляних гільзах,— на всьому лежало це дивне згасаюче світло, що його от-от мала поглинути тьма. Лише якусь мить тривала ця непевність — ні день, ні вечір — і раптом наче яка надвечірня мряка чи роса стала розсіюватися в повітрі, осідала на кущах та на землі і густішала.
Скрекіт мотоциклів, наростаючи від Макарового Яру, линув по всій місцевості. Перестрілка виникала там і тут, щораз дужче розгоряючись коло самої річки.
Іван Федорович поглянув на годинник.
— Треба тікати... Терьохін! О двадцять першій нуль-нуль...— не обертаючись, сказав він ад'ютантові біля телефону.
Іван Федорович умовився з командирами груп партизанів, розсіяних по гаю, що за його сигналом усі групи збираються в улоговині, яка виходить в степ, біля старого граба. Звідси вони мали піти на прорив. Ця мить уже надходила.
Обманюючи пильність ворога, дві групи партизанів, які обороняли гай коло самого Дінця, мали затриматись довше за інших і демонструвати мовби останню відчайдушну спробу перебратись через річку. Іван Федорович хутко озирнувся, шукаючи, кого б до них послати.
Між партизанами, що обороняли вершину балки, був один краснодонський хлопець — комсомолець Євген Стахо-вич. До приходу німців він учився у Ворошиловграді на курсах командирів ППХО. Він вирізнявся серед партизанів своїм розвитком, стриманими манерами й дуже рано виявленими навичками громадського працівника. Іван Федорович випробував Стаховича в різних ділах, гадаючи використати для зв'язку з краснодонським підпіллям. І от ліворуч од себе Йван Федорович побачив його бліде обличчя й мокре розкуйовджене світле волосся, яке іншим часом лежало недбалими пишними хвилями на гордовито піднесеній голові. Хлопець дуже нервувався, але з самолюбства не відповзав у глиб балки. І це сподобалось Іванові Федоровичу. Він послав Стаховича.
Євген Стахович, вимушено всміхнувшись, пригинаючись худим тілом до землі, побіг до берега річки.
— Гляди ж, Корнію Тихоновичу, не затримайся й ти,— сказав Проценко відважному дідові, що лишався з групою партизанів прикрити відхід.
Відтоді як партизани, що сховались коло річки, почали демонструвати переправу через Донець, тут, на березі Дінця, зосередились головні сили німців, і весь вогонь противника був скерований на цю частину лісу та на річку. Вищання куль і клацання їх у кущах зливалися в один суцільний ріжучий звук. Здавалось, кулі кришаться в повітрі і всі дихають розжареним свинцевим пилом.
Діставши через Стаховича наказ Проценка, командир загону вирядив більшість партизанів на збірний пункт, в улоговинку, а сам з дванадцятьма лишився прикривати відхід. Стаховичу було страшно тут і дуже хотілося одійти разом з іншими, але йому незручно було, і він, користуючися з того, що ніхто за ним не стежить, заліз у кущі, ткнувшись обличчям у землю й наставивши комір піджака, щоб хоч трохи затулити вуха.
В хвилини не такого оглушливого вогню причувались різкі покрики німецької команди. Окремі групи німців уже вдерлися в ліс, десь від Макаровою Яру.
— Пора, хлопці,— раптом зважився командир загону.— Гайда, бігом!..
Партизани разом припинили вогонь і кинулися за комап-диром. Хоч ворог не тільки не зменшив вогню, а все посилював його, партизанам, які бігли по лісу, здавалося, що настала абсолютна тиша. Вони бігли щосили і чули дихання один одного. Але ось в улоговині вони побачили темні постаті своїх товаришів, які приховано залягли один біля одного. І, попадавши на землю, вже плазом приєдналися до них.
— А, дай вам боже! — схвально сказав Іван Федорович, що стояв біля старого граба.— Стахович тут?
— Тут,— не подумавши, відповів командир. Партизани переглянулись і не побачили Стаховича.
— Стахович! — тихо покликав командир, вдивляючись в обличчя партизанів в улоговині. Але Стаховича не було.
— Та ви, хлопці, може, так очманіли, що не бачили, як його вбито? А може, покинули його десь пораненого! — сердився Проценко.