Пилип Петрович був першою близькою людиною, що одвідала Осьмухіних після приходу німців, і вся радість бачити його виявилась у цьому рвучкому русі Лиза-вети Олексіївни. Він зрозумів це і внутрішньо був вдячний їй.
— Прийшов сина вашого витягти на роботу,— сказав він із звичайним суворим виразом обличчя.— Ви з Люсею посидьте з нами для порядку, а потім вийдете ніби в якій справі, а ми з ним трохи побалакаємо...— І він усміхнувся до всіх трьох, і обличчя його зразу пом'якшало.
З моменту, як вій увійшов, Володя очей з нього не зводив. У розмовах з Толею Володя вже не раз висловлював здогад, що Лютиков не з вимушеної необхідності, тим паче не з боягузтва повернувся на роботу в майстерні,— не такою він був людиною. Певно, в нього були міркування глибші, та звідки знати,— можливо, міркування ці не такі вже й далекі від тих, що не раз виникали і в головах Володі й Толі. Принаймні це була людина, з якою можна сміливо поділитися своїми намірами.
Володя заговорив перший, тільки-но Лизавета Олексіївна та Люся вийшли з кімнати.
— На роботу! Ви сказали — на роботу!.. А мені однаково — чи буду я працювати, чи ні: і так, і так мета одна. Мета моя — боротьба, боротьба нещадна. Якщо піду я на роботу, то лише для того, щоб замаскуватися,— сказав Володя з якимось викликом.
Юнацька його сміливість, наївність, завзяття, ледве стримуване присутністю німецьких солдатів за дверима, викликали в душі Пилипа Петровича не побоювання за юнака, не досаду, не посмішку, ні — усміх. Але такою він уже був людиною, що почуття його не відбились на його обличчі, він і оком не моргнув.
— Дуже добре,— сказав він.— Ти це кожному скажи, хто тільки зайде, як ось я. А ще краще — вийди на вулицю й кожному, кому попало: іду, мовляв, на нещадну боротьбу, бажаю замаскуватись, допоможіть!
Володя спалахнув.
— Ви ж не хто попало,— сказав, разом затьмарившись.
— Та, може, й ні, але ти цього тепер знати не можеш,— сказав Лютиков.
Володя зрозумів, що Пилип Петрович почне зараз учити його. І Лютиков справді став учити Володю.
— За довірливість у таких ділах можна заплатити життям,— часи змінились. До того ж сказано: і стіни мають вуха. І не думай, що вони такі вже простаки, вони хитрі по-своєму.— І Лютиков ледь кивнув головою на двері.— Ну, на твоє щастя, я людина відома, маю завдання повернути всіх на роботу в майстерні, з тим і прийшов до тебе. Ти це й матері, і сестрі скажи, і отим скажи.— І він знову кивнув на двері.— Ми на них попрацюємо...— сказав він і підвів суворі очі на Володю.
Володя зразу все зрозумів,— він навіть зблід.
— Хто із своїх хлопців, на кого можна звіритись, лишився в місті? — спитав Пилип Петрович.
Володя назвав тих, кого він знав особисто: Толю Орлова, Жору Арутюнянца та Ваню Земнухова.
— І ще знайдуться,— сказав він.
— Встанови зв'язок спочатку з тими, на кого, вважаєш, можна цілком звіритись, та не з усіма разом, а з кожним окремо. Коли переконаєшся, що люди свої...
— Вони свої, Пилипе Петровичу...
— Коли переконаєшся, що люди свої,— провадив далі Лютиков, ніби й не дочувши зауваження Володі,— акуратно натякни, що є, мовляв, можливість, чи вони згодні...
— Вони згодні, тільки кожен спитає: а що я повинен робити?
— Відповідай: дістанеш завдання. А тобі я зараз дам завдання...— І Лютиков розповів Володі про закопаний у парку шрифт, вказав місце.— Розвідай, чи можна викопати. Не можна,— доповіси мені.
Володя задумався. Пилип Петрович не підганяв його з відповіддю: він розумів, що Володя не вагається, а просто обмірковує справу, як людина серйозна. Але Володя думав не про те, що запропонував йому зараз Лютиков.
— Я буду з вами цілком одвертим,— промовив Володя.— Ви сказали, що я мушу поговорити з хлопцями, з кожним окремо,— це я розумію. Але і в розмові з кожним я повинен дати їм зрозуміти, від кого веду річ... Одне діло, коли діятиму, як одноосібник, інше, коли скажу, що я дістав завдання від людини, зв'язаної з організацією. Імення вашого я не назву, та й ніхто з хлопців не спитає,— хіба вони не розуміють? — Володя сказав це, щоб попередити заперечення Пилипа Петровича, та Лютиков нічого не заперечив, вій тільки слухав Володю.— Звичайно, коли б я побалакав з хлопцями просто як Осьмухін, вони теж повірили б мені... Але ж вони все одно стали б шукати зв'язків поза мною з підпільною організацією, адже я їм не укажчик, там є хлопці старші од мене і...— Володя хотів сказати "розумніші од мене".— Взагалі поміж хлопцями є такі, хто більше цікавиться політикою й краще на ній розуміється. Тому краще сказати хлопцям, що я не сам від себе, а від організації. Це — раз,— сказав Володя.— Два: щоб виконати ваше завдання щодо друкарні, потрібно кілька хлопців. А цим і поготів слід пояснити, що це — серйозне завдання й звідки воно йде. І тут у мене теж запитання до вас. У мене є троє друзів: один давній друг — Толя Орлов, другі два — нові, але це хлопці й раніше добре мені відомі і в біді перевірені, їм я також вірю, як самому собі,— це Ваня Земнухов та
Жора Арутюнянц. Можна мені зібрати їх разом, порадитись?
Лютиков трохи помовчав, дивлячись на свої чоботи, потім ввів очі на Володю і ледь посміхнувся, та обличчя його знову набрало суворого виразу.
— Добре, збери цих хлопців і просто скажи, від кого дієш — без прізвища, звичайно.
Володя, ледве стримуючи хвилювання, що охопило його, кивнув головою.
— Ти зміркував розумно: треба дати наздогад кожнііі своїй людині, що за всіма нашими ділами партія стоїть,— провадив далі Пилип Петрович, розмовляючи вже мовби сам із собою. Розумні, суворі очі його прямо, спокійно дивилися в саму душу Володі.— А потім ти зрозумів правильно, що при нашій партійній організації добре мати свою молодіжну групу. Я з цим, власне, й ішов до тебе. І коли вже ми про це договорились, одна порада, а коли хочеш,— наказ: ніяких дій, не порадившись зі мною, не починайте,— можете й себе занапастити, й нас підвести. Я ж бо й сам одноосібно нічого не роблю, а раджуся. Раджуся і з товаришами своїми, і з людьми, поставленими над нами,— є такі люди в нас, у Ворошиловградській області. Ти це своїм трьом дружкам розкажи, і ви також радьтеся між собою. Тепер начебто все.— Лютиков усміхнувся і встав.— Завтра приходь на роботу.