Правда, ніякої роботи в майстернях на ділі не було. Бараков знався здебільшого з німецьким начальством і мало цікавився тим, що робиться в майстернях. Робітники спізнювались на роботу, без діла тинялись од верстата до верстата, години марнували на перекур, зібравшись де-небудь па травичці, в затінку на подвір'ї. Лютиков, либонь, для того щоб задобрити людей, охоче відпускав на село й видавав офіційні папери, буцім люди їдуть у справах майстерень. Робітники готували для населення всяку всячину, щоб трошки заробити. Найбільше майстрували запальничок: сірники всюди перевелись, а бензин можна було добувати в німецьких солдатів за продукти.
Щодня по кілька разів забігали до майстерень офіцерські денщики з консервними бляшанками, повними масла чи меду, і вимагали запаяти бляшанки, щоб одіслати в Німеччину.
Дехто з робітників намагався часом поговорити з Лютиковим,— до Баракова й доступитись не можна було,— як же він усе-таки пішов працювати на німців і як же все-таки жити далі? Починали здалеку і все тупцяли коло та навколо. Але Пилип Петрович, зразу викриваючи маневр, казав суворо:
— Нічого, ми на них попрацюємо... Або грубіянив:
— А це, брат, не твого розуму діло. Ти сам па роботу став? Став. Ти мені начальник чи я тобі? Я тобі... Виходить, вимагати я буду від тебе, а не ти від мене. Що я тобі звелю, те ти й будеш робити. Зрозумів?
Щоранку Пилип Петрович повільною, важкою ходою літнього чоловіка, хворого на задишку, йшов на роботу через усе місто, а ввечері повертався з роботи. І нікому не могло б спасти на думку, з якою енергією та швидкістю і водночас обачливістю розгортав Пилип Петрович ту головну свою діяльність, яка принесла згодом маленькому вугільному містечку Краснодону світову славу.
Що пережив він, коли при самім початку діяльності раптом дізнався, що один з найближчих помічників його, Матвій Шульга, зник невідомо як і де?
Пилип Петрович, як секретар підпільного райкому, знав усі квартири, укриття та місця явок у місті й районі. Знав він і квартири Івана Кіндратовича та Гната Фоміна, які, мабуть, повинен був використати Шульга. Але Пилип Петрович не мав права послати на ці квартири жодного із зв'язкових райкому, тим паче Поліну Георгіївну. Коли Шульгу німцям виказали на одній із цих квартир, її господарям досить було б тільки побачити зв'язкову, щоб по її слідах викрити Лютикова та інших членів райкому.
Коли б у Шульги було все гаразд, він давно довідався б на головній явочній квартирі, чи не пора йому ставати на роботу в майстерні. Йому не треба було навіть заходити в цю квартиру, а тільки пройти мимо неї. В той самий депь, коли Поліна Георгіївна передала па цю квартиру розпорядження Пилипа Петровича, тоді ж виставили на підвіконня першого біля вхідних дверей вікна вазон з геранню. Але Євдоким Остапчук — він же Шульга — па роботу не вийшов.
Мипуло чимало часу, поки Пилип Петрович, який збирав усі відомості про зрадників, що вступили на службу до німецької поліції, дізнався, хто такий Гнат Фомін. Мабуть-таки, Фомін і зрадив Шульгу. Але як це сталось і яка дальша доля Матвія Костьовича?
В дні евакуації районний комітет партії, за вказівкою Проценка, закопав у парку шрифти районної* друкарні, і Лю-тикову в останню годину передали план з точним позначенням місця, де їх закопано. Лютиков дуже турбувався, що шрифти можуть знайти німецькі зенітники й солдати автопарку. За всяку ціну шрифти треба було знайти й видобути під носом у німецьких вартових. Хто міг це зробити?
Розділ двадцять четвертий
В першу воєнну зиму, після смерті батька, Володя Ось-мухін, замість того щоб учитися в останньому, десятому класі школи імені Ворошилова, працював за слюсаря в механічному цеху майстерень тресту "Краснодонвугілля". Він працював під керівництвом Лютикова, що був у добрих стосунках з родиною його матері, родиною Рибалових, і добре знав Володю. Володя працював у цеху аж по той день, як його одвезли до лікарні з приступом апендициту.
Після приходу німців Володя, звісно, не збирався повертатись до цеху. Але після того, як вийшов наказ Баранова й пролетіла чутка, що всіх, хто ухилився, поженуть до Німеччини, а особливо після того, як став до роботи Пилип Петрович, поміж Володею та кращим його другом Толею
Орловим точились розмови, що краяли серце,— як повестись.
Як і для всіх радянських людей, питання про те, виходити чи пе виходити на роботу за німецької влади, було для Володі й Толі одним із найважливіших питань совісті. Стати до роботи — це був найлегший спосіб добути бодай що-не-будь для того, щоб жити, і заразом уникнути репресій, які звалювались на радянську людину, що відмовлялась працювати на німців. Мало того,— досвід багатьох людей показував, що можна й не працювати, а тільки вдавати, що працюєш. Але, як і всі радянські люди, всім своїм вихованням Володя й Толя були морально підготовлені насамперед до того, що на ворога не можна працювати ні багато, ні мало, навпаки — з його прих^ом треба кидати роботу, треба боротись проти ворога всіма способами, іти в підпілля, в партизани. От тільки де вони, ті підпільники й партизани? Як їх знайти? А поки їх не знайдено, як і чим жити весь цей час?
І Володя, що вже почав ходити після хвороби, і Толя, валяючись удвох де-небудь у степу проти сонечка, тільки й говорили про цю головну справу їхнього життя,— що ж їм тепер робити?
Якось надвечір на квартиру Осьмухіних прийшов сам Пилип Петрович Лютиков. Він прийшов, коли дім був повен німецьких солдатів — не тих, з бравим єфрейтором на чолі, який так добивався до Люсі, а других чи вже й третіх: Ось-мухіни жили в районі, що через нього сунув головний потік німецьких військ. Пилип Петрович зійшов на ґанок важкою, повільною ходою, як людина з поважним становищем, зняв кепку, ґречно привітався з солдатом на кухні й постукав до кімнати, де, як і раніше, жили втрьох Лизавета Олексіївна, Люся й Володя.
— Пилипе Петровичу! До нас?..— Лизавета Олексіївна рвонулась до нього і взяла його за обидві руки своїми гарячими сухими руками.
Лизавета Олексіївна належала до тих людей у Краснодоні, які не осуджували Пилипа Петровича за те, що він повернувся на роботу до майстерень. Вона так добре знала Лютикова, що навіть не вважала за потрібне шукати причини такого вчинку. Якщо Пилип Петрович так зробив, значить іншого виходу не було, а може, так було треба.