— Ти знаєш, у мене просто тягар...— почала була вона. Але він, захоплений, не дав їй договорити.
— Сьогодні я, правда, вже вирішив плюнути на все. Поїде, думаю! Так і не побачу! І що ж ти скажеш? Виявилось, дитячий будинок — отой, на Восьми домиках, організований узимку для сиріт,— ще не евакуювали. Завідувачка,— вона поряд з нами живе,— просто до мене, мало не плаче: "Товаришу Земнухов, виручіть. Хоч через комітет комсомолу дістаньте транспорт". Я кажу: "Виїхав уже комітет комсомолу, зверніться до відділу народної освіти".— "Я,— каже,— з ним усі ці дні зв'язана, обіцяли от-от вивезти, а сьогодні вранці прибігла — у них і для себе транспорту нема. Поки збігала туди-сюди, вже й відділу народної освіти не лишилось..." — "Куди ж він подівся,— кажу,— якщо в нього транспорту нема?" — "Не знаю,— каже,— якось розсмоктався..." Відділ народної освіти розсмоктався! — Ваня Земпухов раптом так весело зареготав, що його неслухняне довго пряме волосся попадало на лоб та на вуха, але він його зразу ж відкинув рвучким рухом голови.— Отакі чудила! — сміявся він.— Ну, думаю, пропало твоє діло, Ваню! Не бачити тобі Клави, як своїх вух! І можеш уявити собі, взялись ми з /Корою Арутюнянцем до цього діла, роздобули п'ять підвід. І знаєш у кого? У військових. Завідувачка прощалася, сльозами нас до нитки промочила. І ти думаєш, це все? Я Жорі кажу: "Біжи пакуй свій мішок, а я поки що спакую свій". Потім я йому натякаю, що мені, мовляв, в одне місце потрібно, ти, мовляв, заходь по мене, трохи, коли треба буде, зачекай, взагалі кажу йому всяке таке... Тільки-но я свій мішок спакував, ввалюється до мене цей, знаєш ти його? Ну, Толя Орлов! У нього ще прізвисько — "Грім гримить"...
— У мене просто тягар із серця впав,— прорвавшись, нарешті, крізь потік його слів і страшно знизивши голос, промовила Клава з пристрасним блиском в очах.— Я так боялася, що ти но зайдеш, я не могла ж сама зайти до тебе,— говорила вона на якихось оксамитових низах свого голосу.
— Чому ж? — спитав він, раптом здивувавшись від цієї думки.
— Ну, як ти не розумієш? — Вона зніяковіла.— А що б я батькові сказала?
Либонь, було це найбільше, на що зважитись могла вона в цій розмові: дати, нарешті, йому зрозуміти, що їхні взаємини не є звичайні взаємини, що в цих взаєминах є таємниця. Вона, зрештою, мусила йому про це нагадати, коли він сой не хоче говорити про це.
Вій замовк і так подивився на неї, що раптом усе її велике обличчя й біла повна шия аж по виріз рожевої кофти на грудях стали, як ця кофта.
— Ні, ти не думай, що він погано до тебе ставиться,— хутко заговорила вона, блискаючи своїми косуватими, схожими на мигдалини, очима,— він стільки разів казав: "Розумний цей Земнухов..." І ти знаєш,— тут вона знов перейшла на чарівливі оксамитні низи голосу,— якби ти схотів, ти міг би поїхати з нами.
Ця несподівана змога виїхати з коханою дівчиною не спадала йому на думку і така була приваблива, що він розгубився, поглянув на дівчину, ніяково усміхнувся, і раптом обличчя його стало серйозне, і він неуважно позирнув уздовж вулиці. Він стояв спиною до парку, і вся перспектива вулиці, що йшла на південь, обіллята пекучим сонцем, яке било в лице, відкрилась перед ним. Вулиця немов обривалася вдалині, там був спуск до другого переїзду, і ген-ген видніли голубі горби в степу, за якими здіймалися дими дальніх пожеж. Але він цього нічого не бачив: він був дуже короткозорий. Він тільки почув грім гарматних пострілів, свистки паровозні за парком і таку мирну, знайому з дитинства, таку свіжу та ясну під степовим небом дудку стрілочника.
— У мене ж, Клаво, й речей нема з собою,— сказав він сумно й розгублено і розвів руками, немов показуючи й свою непокриту голову з розсипаним довгим темно-русявим волоссям, і цю з короткими рукавами багато разів прану сатинову сорочку, і короткуваті поношені штани в коричневу смужку, і тапочки на босу ногу.— Я навіть окулярів не захопив, я ж і тебе як слід не бачу,— сумно пожартував він.
— Ми попросимо татка й заїдемо по речі,— тихо й пристрасно говорила вона, скоса поглядаючи на нього. Вона хотіла була навіть узяти його за руку, але не зважилась.
І, як на те, Клавин батько, в кепці й чоботях та в сірому поношеному піджаку, несучи два чемодани, весь обливаючись потом, вийшов з-за машини, приміряючись, куди поставити чемодани. Машина була завантажена вщепт.
— Давай, товаришу Ковальов, я влаштую,— озвався робітник, що стояв між паками та ящиками, і, припавши на коліно, тримаючись рукою за край машини, один по одному взяв чемодани.
В цей час, так само обходячи машину, підступив батько Вані, несучи поперед себе обома худими, жилавими засмаглими руками клунок, схожий на клунок із пральні,— мабуть, з білизною. Йому було дуже важко нести цей клунок: він його ніс поперед себе на витягнених руках, ледве переставляючи довгі ноги, що підгиналися й човгали по землі. Його витягнене, зморшкувате засмагле обличчя спітніло, навіть зблідло, і на цьому худому, виснаженому обличчі страшно вирізнялись білясті, з хворобливим блиском, нестерпно суворі очі.
Батько Вані, Олександр Федорович Земнухов, був за сторожа в тресті, а Ковальов, батько Клавин, завідувач господарства в управлінні, був його безпосереднім начальником.
Ковальов був одним із численних завгоспів, котрі в звичайну пору спокійно несуть тягар людського обурення, глузування та презирства, що припадають на долю всім завгоспам, як відплата за зло, заподіюване людству деякими їхніми нечесними співбратами,— він був одним із тих завгоспів, котрі в тяжкі хвилини життя виявляють, що ж таке е на світі справжній завгосп.
Протягом усіх останніх днів, з того моменту, як він дістав від директора наказ евакуювати майно тресту, він, невважаючи на благання й скарги співробітників, улесливі вияви дружби тих начальників, які в звичайну пору помічали його не більше від щітки для підмітання в передпокої біля голландської печі, невважаючи на все це, вій так само спокійно, рівно й швидко, як завжди, запакував, навантажив і відправив усе, що мало хоч яку-небудь цінність. Цього ранку, на зорі, він дістав наказ уповноваженого по евакуації тресту не затримуватись довше ні хвилини, знищити документи, яких не можна вивезти, і негайно виїздити на схід.