Люди працювали спокійно, швидко, мовчки. їхні обличчя, з виразом похмурої заклопотаності, і руки, набряклі від тягання важких речей, були брудні й вологі. А трохи осторонь, під самими вікнами тресту, стояли юнак і дівчина й розмовляли так захоплено й віддано, що видно було — і вантажна ця машина, і спітнілі брудні люди, і все, що діялось довкола, не було й не могло бути для них важливішим від того, про віщо вони говорили.
Дівчина в рожевій кофті й у жовтих туфлях на босу ногу була велика, повна, русява, з темними, матово-блискучими, як мигдалини, ледь косуватими очима. Через те що вона була косувата, вона дивилась на юнака трохи збоку, повернувши на білій повній атласній шиї піднесену вгору точену голову.
Юнак був цибатий, незграбний, сутулуватий, у синій, багато разів праній косоворотці з короткими для його довгих рук рукавами, підперезаній вузеньким ремінцем, у сірих, в коричневу смужку, короткуватих штанцях і в тапочках на босу ногу. Довге пряме темне волосся не слухалось його, коли він говорив, спадало на лоба, на вуха, і він раз у раз одкидав його рвучким рухом голови. Обличчя його пале-жало до того типу блідих облич, яких майже не бере загар. До того ж юнак був явно соромливий. Але у виразі його обличчя сяяло стільки природного гумору і водночас затаєного натхнення, яке, здавалось, от-от спалахне, що це хвилювало дівчину: вона дивилася йому в обличчя невідступно.
їм було байдужісінько, чи слухають їх, чи дивляться на них люди. Але за ними стежили.
Навскоси через вулицю, біля хвіртки стандартного будинку, стояла дуже побита, подекуди поруділа, подекуди витерта до якогось бляшаного блиску, ніби їй, як євангельському верблюдові, довелось-таки обдерти боки, пролазячи крізь вухо голки, чорна легкова машина старої конструкції, високо поставлена на колесах. Це було перше дітище радянського автомобілебудування, що всюди вже вийшло з ужитку і по-простому звалося газиком.
Так, це був газик — із тих, що пройшли тисячі, десятки тисяч кілометрів по степах Дону й Казахстану і по тундрах Півночі, що видирались мало чи не по козиних стежках на гори Кавказу й Паміру, що пробирались у тайгові нетрі Алтаю й Сіхоте-Аліню, обслужували будівництво Дніпровської греблі та Сталінградського тракторного й Магнітобуду, що підвозили Чухновського та його товаришів до північного аеродрому для врятування експедиції Нобіле і крізь хуртовини й тороси повзли по амурській крижаній трасі на підмогу першим будівникам Комсомольська,— одним словом, це був газик із тих, які, напружуючи сили, витягли на своїй спині всю першу п'ятилітку, витягли, застаріли й поступились місцем досконалішим машинам, дітищам тих самих заводів, що їх вони витягли.
Газик, який стояв коло стандартного будинку, був закритий газик-лімузин. Всередині в ньому, біля заднього сидіння, в ногах, стояв довгий важкий ящик; збоку, впоперек сидіння та ящика, лежали два чемодани, один на одному; поверх них, аж під дашком,— два туго напхані рюкзаки; до них притулені були два автомати ППШ з надітими дисками, і ще поряд лежали диски. А на сидіння, котре лишалось вільним, сіла білява засмагла жінка з строгими рисами обличчя, в цупкій дорожній сукні невиразного від частого перебування під сонцем та дощем кольору. їй уже ніде було вільно поставити ноги, і вона, заклавши одну на одну, ледве вмістила їх між ящиком та дверцятами.
Жінка неспокійно поглядала в наскрізні отвори дверцят лімузина,— скла у дверцятах давно вже не було,— то на ганок стандартного будинку, то на вантажену біля тресту машину. Видно було, що жінка дожидає когось, дожидає досить довго, і їй неприємно, що люди, які вантажать машину, можуть бачити й цей самотній лімузин, і її, жінку, в лімузині. Занепокоєння, як тінь, перебігало по її строгому обличчю, потім вона знов одкидалась на сидіння і крізь отвір у дверцятах пильно й задумливо дивилась на юнака і дівчину, що розмовляли під вікнами тресту. Поступово риси її обличчя лагіднішали, і, не помічений нею самою, слабенький відгук доброї й сумної усмішки виникав у її сірих очах та на її твердих, різко окреслених губах.
Жінці було тридцять років, і вона не знала, що цей вираз доброго жалю та суму, який виникав на лиці її, коли вона дивилась на юнака та дівчину, тільки й був виразом того, що їй уже тридцять років і що вона не може бути такою, як оці юнак і дівчина.
Незважаючи на все, що діялось довкола та й у всьому світі, юпак і дівчина освідчувалися в коханні. Вони не могли не освідчитись, бо чекала їх розлука. Але вони освідчувались у коханні, як освідчуються лише в юності, тобто говорили геть про все, крім кохання.
— Я така рада, Ванечко, що ти прийшов, наче тягар у мене з душі спав,— говорила вона, блискаючи на нього мерехтливими очима, з косим оцим поворотом голови, за який милішого для хлопця не було нічого в світі,— я вже думала, ми поїдемо, і тебе я так і не побачу...
— Але ти розумієш, чому я не заходив цими днями? — питав він глухуватим баском, згори вниз дивлячись на неї короткозорими очима, в яких, мов жар під попелом, жевріло натхнення, що могло от-от спалахнути.— Ні, я знаю, ги все розумієш... Я мав виїхати ще три дні тому. Я вже зовсім спакувався і навіть красоту навів, щоб зайти до тебе попрощатись, раптом — до райкому комсомолу. Саме прийшов цей наказ про евакуацію, і все навиворіт пішло. Мені й досадно, що курси мої виїхали, а я залишився, і хлопці просять допомогти, і я сам бачу, що допомогти треба... Сьогодні Олег пропонував мені їхати бричкою на Каменськ,— ти знаєш, як ми з ним дружимо,— але мені вже було незручно виїздити...
— Ти знаєш, у мене наче тягар із серця впав,— сказала вона, невідривно дивлячись на нього матово-блискучими очима.
— Признатись, я в душі теж був радий: думаю, я її ще багато-багато разів побачу. Чорта з два! — басив він, не в силі одірватись від її очей, весь у полоні того жаркого, ніжного тепла, яке йшло від її трохи скраснілого обличчя та повної шиї і від усього її великого тіла, що пашіло під рожевою кофточкою.— Ні, ти уявляєш собі? Школа імені Ворошилова, школа імені Горького, клуб Леніна, дитяча лікарня — і все на мене. Щастя, що помічник хороший знайшовся — Жора Арутюнянц. Пам'ятаєш? Із нашої школи. От хлопець! Сам визвався. Ми з ним уже забули, коли й спали. І вдень і вночі — все на ногах: підводи, машини, вантаження, фураж, там шина чортова порвалась, там бричку треба до кузні. Сон рябої кобили!.. Але я, звісно, знав, що ти не виїхала. Від батька знав,— сказав він, соромливо усміхнувшись.— Вчора вночі йду повз ваш будинок, мене аж за серце вхопило! А що, думаю, якби постукати? — Він засміявся.— Потім згадав батенька твого,— ні, думаю, Ваню, терпи...