Катя дивилась на нього й не відповідала. Гуркіт далекого нічного бою стрясав цю на одпгибі від хутора маленьку хатинку.
Душа Йвана Федоровича повнилась любов'ю й жалощами до неї, його подруги, коханої жінки. Адже тільки він один знав, яка вона справді ласкава, добра, якою нелюдською силою характеру перемагала вона, його Катя, всі небезпеки й злигодні, приниження, смерть близьких людей. Іванові Федоровичу хотілось мерщій перенести свою Катю туди, де були вільні люди, де було світло, тепло, де були діти. Але не про це думала його Катя.
Вона все дивилась, дивилась на Йвана Федоровича, потім випростала свою руку і ласкаво провела по його русявому зачесаному волоссю, яке за ці місяці ще далі відступило від скронь, од чого високий лоб його здавався ще вищим. Вона провела ласкавою рукою по цьому м'якому русявому волоссю й заговорила:
— Не кажи, нічого не кажи мені... Не кажи, я сама все знаю. Нехай використають мене як треба, а проситись я нікуди не стану. Поки ти будеш тут, я завжди буду так близько від тебе, як тільки мені дозволять...
Він хотів ще заперечити їй, але раптом усе обличчя його пом'якшало. Він схопив обидві її руки, й уткпув своє обличчя їй у долоні, й затримався так якусь хвилину. Потім звів на неї сині очі свої й сказав дуже тихо:
— Катю...
— Так, пора,— зрозуміла вона і встала.
Розділ п'ятдесят четвертий
Супроводжував її величезний на зріст ведмедкуватий дід з місцевих,— всі називали його "старий Хома". На початку походу, коли Катерина Павлівна і старий Хома ще мали змогу перемовитись двома-трьома словами, Катя встигла з'ясувати, що прізвище його Корнієнко, що він один із численних Корнієнків, перших українських старожилів у тутешньому степу і, як усі Корнієнки, доводиться далекою ріднею Гордієві Корнієнку.
Потім розмовляти вже було не можна.
Йшли вони цілу ніч — то глухими дорогами, то прямо степом. Сніг іще тільки вкрив поля, йти було неважко. Інколи то по північному, то по південному обріях лягало світло фар і миттю щезало. Там, далі на північ і на південь, пролягали великі грейдерні дороги. Хоч і далеко це, було чути рух машин по них. Десь там, на півдні, відходили німецькі частини, розбиті в районі Міллерова, а як трохи на північ, то там відходили частини від Баранниківки — першого населеного пункту Ворошиловградської області, взятого нашими військами.
Катерина Павлівна й старий Хома йшли на схід, але часто міняли напрям, обминаючи села та укріплені пункти в степу. Шлях видався Каті надзвичайно довгим, і все-таки вони ближче та ближче підходили до району боїв: усе чутніші ставали тяжкі зітхання гармат і ясніш позначались їх спалахи то там, то тут по обрію. Перед світанком зачав сіятись дрібний сухий сніжок, приглушив усі звуки, і нічого не стало видно.
Катя йшла в стоптаних біженських валянках, з полотняною торбою за плечима, оповита снігом. І все довкола — і величезний дід Хома в шапці з настовбурченими, але не зав'язаними хутряними вухами, що розпадались на два боки, і шурхіт кроків, і цей сніг, що мигтів перед очима,— все здавалось примарним. Душа Катина поринула в напівдрімоту, в напівсон... Раптом вона відчула під ногами твердий грунт. Старий Хома спинився, Катя наблизила до нього обличчя своє, і щось одразу штовхнуло їй у серце: тут вони мали попрощатись.
Старий Хома з виразом ласкавим і заклопотаним вдивлявся в її обличчя, а темна рука його вказувала вздовж степової дороги, fia яку вони вийшли. Катя поглянула за його рукою. Вже світало. Старий великими руками взяв її за плечі, обняв і гаряче прошепотів, лоскочучи вуха та щоку вусами й бородою і
— Не більше як сажнів двісті. Ви чуєте мене?
— Прощайте,— шепнула вона у відповідь.
Пройшовши трохи путівцем, вона озирнулась: Хома Корнієнко ще стояв на дорозі. Катя зрозуміла, що старий буде стояти доти, поки вона не зникне з-перед його очей. І справді, одійшовши метрів п'ятдесят, вона ще змогла розпізнати його силует,— кремезний дід стояв, завіяний снігом, схожий на Діда Мороза. А коли вона озирнулася втретє, старого Хоми вже там не стало. Це було останнє село, де Катя могла сподіватись на допомогу своїх людей,— далі мала вона пробиратись, надіючись тільки на себе. Сільце лежало позад висунутих на схід високих укріплень, які являли собою тільки частину нашвидку створеної тут німцями обороп-ної лінії. В найзручніших будинках, як сказав Каті Йван Федорович, оселились офіцери й штаби невеликих підрозділів, що займали укріплені пункти.
Іван Федорович попереджав дружину, що становище її може ускладнитись, якщо до її приходу село буде захаращене частинами, вибитими з німецького оборонного рубежу по річці Камишній. Річка ця, що впадає в річку Деркул, притоку Дінця, тече з півночі на південь, неподалік од межі Ростовської області, майже паралельно до залізниці Кантеми-рівка — Міллерово. В одне з сіл, розташованих коло річки Камишної, і мала вийти Катерина Павлівна, щоб там чекати наших.
Крізь павутиння снігу Катя вздріла силует ближньої хати, звернула з дороги й пішла полем, обходячи село, не спускаючи з ока стріх. їй сказали, що її хата третя по порядку. Ставало все світліше. Катя підійшла до малесенької хатки й припала до затуленого віконницею вікна. В хатинці було тихо. Катя не постукала, а пошкрябала, як її навчили.
Довго їй ніхто не відповідав. Серце калатало. Згодом тихо з хатки відгукнувся голос — голос підлітка. Катя пошкрябала ще раз. Малі ноженята протупали по долівці, двері прочинились, і Катя ввійшла.
В хаті було зовсім темно.
— Звідкіля ви? — тихо спитав дитячий голос. Катя сказала умовну фразу.
— Мамо, чуєте? — покликав хлопчик.
— Тихо...— пошепки озвався жіночий голос.— Хіба ж ти не розумієш по-руському? То ж руська жінка, хіба ти не чуєш? Ідіть сюди, сідайте на ліжко. Покажи, Сашко...
Хлопчик змерзлою рукою взяв теплу, нагріту в рукавиці руку Катерини Павлівни й потяг Катю за собою.
— Підожди, я кожушок скину,— сказала вона.
Але жіноча рука, простягнена назустріч, перейняла Катину руку з руки підлітка й потягла на себе.
— Сідайте так. У нас холодно. Ви німецьких патрулів не бачили?
— Ні.
Катерина Павлівна скинула торбу, зняла хустку, струсила, потім розстебнула кожушок і, придержуючи за поли, обтрусила його на собі і тільки тоді сіла на ліжко поряд з жінкою. Хлопчик ледве чутно сів з другого боку і,— Катя сприйняла це материнським чуттям,— припав до матері, до її теплого тіла.