Він хутко скочив, перевірив, чи замкнено двері, і витяг з планшета кілька невеличких аркушиків цигаркового паперу.
— Дивись...— Він обережно розіклав папірці на столі.— Текст, як бачиш, я весь зашифрував. Ну, а карту не зашифруєш.
Справді, аркушики були пописані з обох боків заструганим олівцем аж так дрібно, що трудно уявити, як могла зробити це людська рука. А на один з аркушиків лягла тонко накреслена карта Ворошиловградської області, поцяткована квадратиками, кружечками й трикутниками. Якої праці потребувала ця скрупульозна робота, потверджувало те, що найбільші з тих знаків були, як тля, а найдрібніші — як шпилькова головка. Це були ретельно збирані протягом п'яти місяців, перевірені й доповнені за останніми даними відомості про розташування головних ліній оборони, укріплених пунктів, вогневих позицій та розташування аеродромів, зенітних батарей, автопарків, ремонтних майстерень, про кількість військ, гарнізонів, їхнє озброєння й про багато що інше.
— Скажи, що у Ворошиловграді й на Дінці чимало чого зміниться проти моїх даних, зміниться на користь супротивника. А все, що перед Дінцем, так буде, як є. Ще скажи: дуже укріплюють Міус. Висновки зроблять самі, мені їх не вчити. А тобі скажу: коли вони укріплюють Міус, значить, нема в Гітлера віри, що вони зможуть удержати Ростов. Зрозуміла?
Іван Федорович засміявся дзвінко, весело,— так віп сміявся звичайно в родинному колі, особливо з дітьми, в ті нечасті хвилини, коли бував зовсім-зовсім вільний. На мить вони забули, що чекає на них. Іван Федорович двома руками взяв її за голову, й трохи відхилив, і очима, повними ніжності, оглядаючи її обличчя, все повторював:
— Ах ти ж ластівко моя, ластівко моя... Стривай! — вигукнув він.— Я ж найголовнішого тобі не сказав: наші вступили на вкраїнську землю. Дивись...
Він витяг з планшета велику склеєну воєнну карту й розстелив її на столі. І перше, що впало Каті в очі,— це були товсто обведеш синім та червоним олівцем населені пункти по північно-східній околиці Ворошиловградської області, вже зайняті радянськими військами. Гаряча хвиля так і пойняла Катине серце: деякі з цих пунктів були зовсім близько від Городища.
Зустріч Івана Федоровича й Каті відбулася в ті дні, коли ще не завершились другий і третій етапи великої Сталін-градської операції і друга лінія оточення ще не замкнула назавжди сталінградську групу німців. Але тієї ночі вже було відомо, що німецькі війська, які рвались на допомогу сталінградському угрупованню в районі Котельникова, розгромлено і вже одержано перші відомості про наступ наших військ на Північному Кавказі,
— Залізницю Лиха — Сталінград наші перетяли в двох місцях: ось тут, на Чернишевській і Тацинській,— весело казав Іван Федорович,— а Морозовський іще тримають німці. Тут ось, по річці Калитві, майже всі населені пункти зайняли наші. Залізницю Міллерово — Воронеж форсовано від Міллерова ось до цього пункту, на північ од Кантемирів-ки. А Міллерово ще в німців. Вони його дуже укріпили. Та, схоже, наші його обійшли,— бачиш, куди танки вирвались...— Іван Федорович провів пальцем по річці Камишній десь на захід од Міллерова і подивився на Катю.
Катя напружено приглядалась до карти, саме до тих місць, де наші були найближче до Городища, і в її очах з'явилося щось яструбине. Іван Федорович зрозумів, чому вона так дивиться, і замовк. Катя одвела очі від карти і дивилась просто перед собою. Це був уже її звичайний, розумний, задумливий, трохи сумовитий погляд. Іван Федорович зітхнув і наклав аркушик цигаркового паперу з намальованою на ньому картою поверх великої карти.
— Поглянь сюди, це все ти повинна запам'ятати, в дорозі дивитись на цю картинку тобі вже не доведеться,— сказав він.— Листочки сховай так, щоб, коли що станеться... Одним словом, проковтнеш. І добре поміркуй: хто ти? Здається мені, ти біженка. Біженка, вчителька,— ну, скажімо, з Чира. Тікаєш від червоних. Так ти будеш німцям і поліцаям казати. А місцевим жителям... Місцевим жителям скажеш: іду з Чира до рідних у Старобільськ,— важко жити самій. Добра людина пожаліє й пригріє, а лихій також причепитись нема до чого,— міркував Іван Федорович тихим, глухуватим голосом, не дивлячись на дружину.— Запам'ятай: фронту — як його тут розуміють,— нема. Наступають наші танки — там, тут... Німецькі укріплені пункти обминай так, щоб не бачили тебе. Але скрізь можуть бути німці випадкові, прохідні, цих бійся найдужче. А коли дійдеш ось до цього рубежу, далі вже не рипайся, дожидай наших. Бачиш, тут у мене й на карті нічого не позначено, тут ми нічого не знаємо, а розпитувати тобі не можна,— небезпечно. Знайди яку-небудь самотню бабусю чи жінку й лишайся в неї. Зав'яжеться бій, лізьте в льох і сидіть...
Все це він міг би й не говорити Каті, але йому так хотілось допомогти їй, бодай порадою. З якою радістю пішов би він сам замість неї!
— Тільки вийдеш, я зразу передам туди, що вийшла. Якщо не зустрінуть, зголосись до першої нашої тямущої людини й проси одвести в політвідділ танкового корпусу...— Раптом жвава іскорка стрибнула в його оці, і він сказав: — А як потрапиш до політвідділу, пе забудь на радощах, що в тебе все-таки чоловік є, і попроси, щоб мені передали: "Прийшла, мовляв, усе гаразд..."
— Ще й не так скажу. Скажу: або наступайте швидше, визволяйте мого чоловіка, або пустіть мене до нього назад,— мовила Катя і засміялась.
Іван Федорович раптом зніяковів.
— Хотів я обминути це питання, та, видпо, його не обминеш,— сказав він, і обличчя його стало серйозпе.— Хоч як би швидко наступали наші, я ж їх дожидати не буду. Наше діло відступати разом з німцями. Наші сюди, а ми з німцями — туди. Нас тепер з німцями водою не розіллєш. Поки останній німецький солдат не забереться геть з нашої ворошиловградської території, буду я їх бити по цей бік. Інакше що ж би про мене подумали паші старобільські, ворошил овградські, краснодонські, рубіжанські. краснолуцькі партизани й підпільники?.. А повертатися тобі до мене безрозсудно: не буде вже на це ніякої потреби. Послухай мене...— Він схилився до неї, й поклав шкарубку свою долоню на тонкі пальці її руки, і потиснув їх.— Ти при корпусі не залишайся, там тобі робити нічого, просись у розпорядження Військової ради фронту. А там проси дозволу побувати В дітей. Ганебного в тому нічого нема, заілужила. А діти? Ми ж навіть не знаємо, де вони тепер,— чи в Саратові, чи Де? Чи живі, чи здорові?