—— Толю, ти пам'ятаєш руки того німця, єфрейтора, що порпався в наших чемоданах? Вони були брудні, аж чорні, зашкарублі, чіпкі, я тепер їх завжди бачу,— тихо говорила Уля.— В перший день, коли приїхала, я знову їх побачила, коли нишпорили в наших постелях, у скрині, коли краяли плаття, материні, мої, сестрині на свої шарфи-косинки, вони не гребували навіть чогось шукати в брудній білизні, але вони хочуть добратися й до наших душ... Толю! Я провела не одну ніч без сну в нас на кухоньці,— ти знаєш, у нас вона зовсім окрема,— я сиділа в цілковитій темряві, слухаючи, як німці горлають у домі й змушують прислуговувати хвору матір, я сиділа так не одну ніч, я себе перевіряла. Я все думала: чи вистачить мені сили, чи я маю право ступити на цей шлях? І я зрозуміла, що іншого шляху нема. Еге ж, я жити можу тільки так або не можу зовсім. Присягаюсь матір'ю, що до останнього подиху я не збочу з цього шляху! — казала Уля, дивлячись на Анатолія своїми чорними очима.
Хвилювання охопило їх. Вони трохи помовчали.
— Подумаймо, з ким балакати насамперед,— хрипко озвався Анатолій, опанувавши себе.— Може, почнемо з дівчат?
— Звичайно, Майя Пегліванова і Саша Бондарева. І, звичайно, Ліля Іваніхіна. А за Лілею піде й Тоня. Думаю ще — Ліна Самотина, Ніна Герасимова,— перелічувала Уля.
— А ця наша активістка, ну, як її,— піонервожата?
— Вирікова? — Обличчя Улі набрало холодного виразу.— Знаєш, я тобі що скажу. Бувало, ми всі в тяжкі дні гостро висловлювались про те, про се. Але ж має лишатись у душі в людини щось святе, оте, з чого, як з рідної матері, не можна сміятись, говорити без пошани чи глузливо. А Вирікова... Хто її знає?.. Я б на неї не звірилась.
— Відставити, придивимось,— згодився Анатолій.
— Скоріше вже Ніна Минаєва,— сказала Уля.
— Білявенька, несмілива така?
— Ти не думай, вона не полохлива, вона сором'язлива, але дуже твердих переконань.
— А Шура Дубровіна?
— Про неї ми в Майї спитаємо,— всміхнулась Уля.
— Слухай, а чому ти не назвала найкращу свою подругу — Валю Філатову? — раптом з подивом спитав Анатолій.
Уля замовкла, і Анатолій не міг бачити, які почуття відбились на її обличчі.
— Так, вона була найкращою моєю подругою, я люблю її, як колись, і я, як ніхто, знаю її добре серце, але вона не може ступити на цей шлях, вона безсила,— сказала Уля, і щось здригнулося в її губах та ніздрях.— А з хлопців кого? — спитала вона, немов бажаючи одвернути розмову.
— Серед хлопців, звичайно, Віктор, я вже з ним балакав. І коли ти назвала Сашу Бондареву, і назвала, звичайно, правильно, то треба й Васю, брата її. І, звичайно, Женька Шепелев та Володька Рагозін... Крім того, я думаю, Боря Главан,— знаєш, молдаванин, що евакуювався з Бесса-рабії...
Так вони перебирали своїх подруг і товаришів. Місяць, який щербився вже, але був ще великий, червоною загравою мрів за деревами, густі різкі тіні лягли вздовж саду, тривожна таємничість розіллялась в природі.
— Яке щастя, що в нашій і в вашій квартирах нема німців! Я не змогла б їх бачити, особливо тепер,— сказала Уля.
Повернувшись додому, Уля жила сама в маленькій кухоньці, яка прилягала до ряду домашніх прибудов. Уля засвітила нічник, що стояв на печі, і який час сиділа на постелі, дивлячись перед себе. Вона була наодинці з собою та своїм життям, у тому стані граничної одвертості перед собою, який буває в хвилини великих душевних звершень.
Вона схилилась, витягла з-під ліжка чемоданчик і з глибини його, з-під білизни, видобула дуже пошарпаний кло-йончатий зошит. Відколи Уля виїхала з дому, вона не брала його до рук.
Напівстертий запис олівцем на першій же сторінці, немовби епіграф до всього, сам говорив про те, чому Уля завела цей зошит і коли це було:
"В житті людини буває пора, від якої залежить моральна доля її, коли відбувається перелом її етичного розвитку. Кажуть, що цей перелом настає тільки в юності. Це неправда: для багатьох він настає в самому рожевому дитинстві (Помяловський)".
З почуттям водночас і сумно-приємним, і подиву перед тим, що вона, бувши майже дитиною, записувала те, що так пасувало тепер до її душевного стану, вона читала навмання то те, то інше:
"В бою треба вміти користуватися хвилиною й мати здатність хутко міркувати".
"Що може протистояти твердій волі людини? Воля містить у собі всю душу, хотіти — означає ненавидіти, любити, шкодувати, радіти, жити; словом, воля є моральна сила кожної істоти, вільне прагнення створювати чи руйнувати що-небудь, творча влада, яка з нічого робить чудеса!.. (Лєрмонтов) ".
"Я не можу знайти собі місця від сорому. Соромно, соромно,— ні, більше,— ганебно сміятися з того, хто погано одягнений! Я навіть не можу згадати, коли я взяла це собі за звичку. А сьогодні цей випадок з Ніною М.,— ні, я навіть не можу писати... Все, що я згадую, примушує мене червоніти, я вся горю. Я зблизилась навіть з Лізкою У., бо ми разом висміювали тих, хто погано одягнений, а її ж батьки... про це не треба писати, взагалі вона погане дівчисько. А сьогодні я так бундючно, саме бундючно покепкувала з Ніни і навіть смикнула за кофтинку так, що вона вилізла із спідниці, а Ніна сказала... Ні, я не можу повторити її слова. Але ж я ніколи не думала так погано. Це почалося в мене від бажання, щоб усе, все було гарно в житті, а вийшло інакше. Я просто не подумала, що багато хто ще може жити в не-статках, а тим паче Ніна М., вона така безпорадна... Присягаюсь, Ніночко, я більше ніколи, ніколи не буду!"
Далі йшла приписка олівцем, зроблена, очевидно, другого дня: "І ти перепросиш її, так, так, так!.."
Через дві сторінки був запис:
"Найдорожче в людини — це життя. Воно дається їй один раз, і прожити його треба так, щоб не було нестерпно боляче за безцільно прожиті роки, щоб не пекла ганьба за підленьке і дріб'язкове минуле (М. Островський)".
"Все-таки кумедний цей М. Н.! Звичайно, я не криюсь, мені приємно побути з ним (інколи). І він добре танцює. Але він дуже любить хизуватися своїм званням і хвастати своїми орденами, а це мені зовсім мало важить. Вчора віп заговорив про те, чого я давно ждала, але чого зовсім не хотіла... Я посміялась і не жалію. А те, що він сказав,— заподію собі смерть,— це й неправда, й свинство. Він такий товстий, йому б треба бути на фронті, з рушницею попоходити. Ніколи, ніколи, ніколи!.."