— А що ж я бачу, тітко Марфо, хоч як вони вас обідрали, а у вас іще є трошки? — підморгнувши Наріжному, сказав Іван Федорович і кивнув на стіл, де Марфа від щирою серця виставила й сир, і сметану, й масло, і яєчню з салом.
— Хіба ж ви не знаєте, що в добрій українській хаті, хоч як би шурував, усього не з'їсти, ні вкрасти, поки жінку не вб'єш! — відповіла жартома Марфа з такою дівочою ніяковістю, що аж зашарілась, і з такою грубуватою одвертістю, що й Іван Федорович, і Наріжний пирхнули в долоні, а Катя всміхнулась.— Я ж усе заховала! — засміялась і Марфа.
— Ах ти ж, розумнісінька жінка! — сказав Проценко і покрутив головою.— Хто ж ти тепер — колгоспниця чи одноосібниця?
— Колгоспниця, неначе як у відпустці, поки німці не заберуться геть,— сказала Марфа.— А німці мають нас ні за кого. Всю колгоспну землю вони числять за німецьким... як воно там — рейхом? Чи як воно там, Корнію Тихоновичу?
— Та рейхом, бодай йому! — з усмішкою сказав старий.
— На сходці зачитували якусь там бомагу,— як його там, Розенберга, чи як його там, злодія, Корнію Тихоновичу?
— Та Розенберга ж, бодай йому! — відповів Наріжний.
— Цей Розенберг каже, що колись дістанемо землю в одноосібне користування, але не всі, а хто добре робитиме для німецького рейху і хто матиме свого худобу та свій реманент. А який же там, бачите, реманент, коли вони женуть нас колгоспну пшеницю жати серпами, а хліб забирають для свого рейху. Ми, жінки, вже одвикли серпами жати! Вийдемо в поле, полягаємо в холодку під пшеницею, щоб сонце не пекло, та й спимо...
— А староста? — спитав Іван Федорович.
— Староста в нас свій,— відповіла Марфа.
— Ах ти ж розумнісінька жінка! — повторив Проценко й знов покрутив головою.— А де ж чоловік твій?
— Де ж він? На фронті. Мій Гордій Корнієнко на фронті,— зітхнула вона.
— А скажи прямо: он у тебе скільки дітей, а ти нас ховаєш,— неужто не боишься за себя и за них? — раптом по-російському спитав Іван Федорович.
— Не боюсь! — так само по-російському відповіла вона, прямо глянувши на нього своїми чорними молодими очима.— Пусть рубят голову. Не боюсь. Знатиму, за що піду на смерть. А ви мені теж скажіть: ви з нашими, з тими, що на фронті, зв'язок звідсіль маєте?
— Маємо,— відповів Іван Федорович.
— То скажіть же нашим, хай вони б'ються до кінця, хай наші чоловіки себе не жаліють,— говорила вона з переконаністю простої чесної жінки.— Я так скажу: може, наш батько,— вона сказала "наш батько", ніби від імені дітей своїх, маючи на увазі чоловіка,— може, наш батько й не повернеться, може, він накладе головою в бою, ми будемо знати за віщо! А коли наша власть повернеться, вона буде батьком моїм дітям!..
— Розумнісінька жінка! — втретє ніжно сказав Іван Федорович, і нахилив голову, і кілька хвилин не підводив її.
Марфа лишила Наріжного з внуком ночувати в хаті: їхню зброю вона сховала й не боялася за них. А Йвана Федоровича й Катю вона провела до занедбаного, порослого зверху бур'яном, а всередині холодного, як склеп, погреба.
— Буде трохи вогко, та я вам узяла два кожушки,—сором'язливо говорила вона.— От сюди, тут солома...
Вони лишилися вдвох і мовчки сиділи на соломі в цілковитій темряві.
Раптом Катя теплими руками обхопила голову Івана Федоровича й притулила до своїх грудей. І щось м'яко розпустилося в його душі.
— Катю! — сказав він.— Це все партизанство ми поведемо інакше. Все, все інакше,— в сильнім хвилюванні казав він, визволяючися з її обіймів.— О, як болить моя душа!.. Болить за тих, хто загинув,— загинув через наше невміння. Але ж не всі загинули? Я ж думаю, більшість вирвалась? — питав він, ніби шукаючи підтримки.— Нічого, Катю, нічого! Ми в народі знайдемо ще тисячі таких людей, як Наріжний, як Марфа, тисячі тисяч!.. Ні-і! Нехай цей Гітлер зробив дурною цілу німецьку націю, а не думаю я, щоб він пере-дурив Івана Проценка,— ні, не може того бути! — люто говорив Іван Федорович, не помічаючи, що перейшов на українську мову, хоч дружина його, Катерина Павлівна, була росіянка.
Розділ тридцятий
Як непомітно для людського ока попід корінням дерев і трав, по тріщинах і капілярних судинах землі, під грунтом, нечутно, безугавно сочаться в різних напрямах грунтові води, так під владою німців степовими, лісовими, гірськими стежками, балками, попід крутими берегами річок, по вулицях і завулках міст і сіл, по людних базарах та чорних нічних яругах пересувалися з місця на місце мільйони чоловіків, жінок, дітей, старих людей усіх національностей, що населяють нашу землю.
Ті, кого зігнано з рідних місць, ті, хто знов повертається на рідні місця, ті, хто шукає таких місць, де його не знають, ті, хто поривається через рубежі фронту на вільну радянську землю, хто вибирається з оточення, тікає з німецького полону чи концентраційних таборів, ті, кого просто погнала нужда на пошуки одежі та їжі, ті, хто підняв зброю на боротьбу проти гнобителя — партизани, підпільники диверсанти, агітатори, розвідники в тилу ворога, розвідники великої армії великого народу, армії, що відступила,—вони йдуть, ідуть незліченні, як той пісок...
Степовою дорогою від Дінця йде під сонцем невеличкий рум'яний чоловік. Він у простій селянській одежі, в нього темно-русява м'яка селянська борода, за плечима в нього цупкий полотняний мішок. Так само, як і він, ідуть тисячі, тисячі... Як дізнатися, хто він? У нього сині очі, але хіба можна всім зазирнути в очі і хіба про все можна дізнатись по очах? Може, в них пострибують чортівські іскри, а до пана вахтмайстера або навіть гауптвахтмайстера вони обернуться очима звичайнісінької людини.
Невеличкий чоловік з темно-русявою бородою, в одежі селянина, входить у місто Ворошиловград і губиться у вуличній юрбі. Чого він прийшов до міста? Може, він несе в мішку на базар масло, або сир, або качку, щоб це обміняти на гвіздки, на бязь чи на сіль? А може, це сам Проценко, страшна людина, здатна підірвати владу навіть самого радника сьомого відділу фельдкомендатури доктора Шульца!..
В дерев'яному будиночку на околиці шахтарського містечка, при вершині вузької темної балки, що відходить у степ, у світлиці з одним вікном, запненим ковдрою, сидять двоє при світлі каганця: пристаркуватий чоловік, з важким, донизу обплилим обличчям, і юнак, повний сил, з широко розкритими очима в темно-золотавих віях.