Дивізія йшла по території, зайнятій ворогом, вона йшла через ріки й степи, йшла з боями, використовуючи для оборони круті береги степових річок, вона то зникала, то знову виникала в іншому місці. В перші дні, коли вона була не так далеко, народний поголос про бойові діла дивізії ще доходив до цих країв. Але дивізія все відходила й відходила на схід, пориваючись до якоїсь дальньої поставленої їй межі, і, мабуть, така далека вона була, ця межа, що вже й тіні поголосу не лишалось од дивізії, жила тільки пам'ять у серці народу — слава, легенда...
Партизанський загін Івана Федоровича діяв сам по собі, діяв непогано. В перші ж дні загін розгромив у відкритім бою кілька дрібних підрозділів військ противника. Партизани винищували відсталих солдатів та офіцерів, спалювали цистерни з бензином, забирали обози, ловили по селах німецьких адміністраторів і страчували їх. Відомостей про дії інших загонів тим часом іще не було, та Йван Федорович здогадувався, що й інші почали непогано,— з поголосу, що передавався з уст в уста. Народний поголос перебільшував подвиги партизанів, але це означало тільки, що їхню боротьбу підтримує народ.
Коли противник кинув проти загону більші сили, Іван Федорович відхилив пропозицію командування повернутись на базу і вночі нишком переправив загін на правий берег Дінця. Тут партизанів ніхто не чекав, і вони зняли печува-ний переполох у німецьких тилах.
Але з кожним днем усе важче було крутитися в неширокій простороні степу, аж так густо населеній, що рудники, хутори, станиці сливе прилягали одне до одного. Загін перебував у безупиннім русі. Тільки хитрощі Йвана Федоровича, та досконале знання місцевості, та справне озброєння давали змогу загонові відходити поки що без великих втрат. Але доки ж можна було крутитись, коли ворог наступав на п'яти?
Великі партизанські загони, створені за досвідом загонів у місцевостях лісових чи в незаселених широких степових просторах,— загони цього типу були непридатні в густо заселеному промисловому Донбасі. Іван Федорович цього висновку дійшов, коли біда вже стукала в ворота.
Відомості, що надійшли від Ксенії Кротової, вразили його в саме серце. Чималий загін, який орудував близько від Ворошиловграда, оточений противником, розпався на частини, а секретаря обкому Яковенка, що перебував у цьому загоні, вбили. З Кадіївського загону, створеного за таким же типом, що й загін Яковенка і загін Івана Федоровича, врятувалося всього дев'ять бійців на чолі з командиром загону. Противник, розбивши загін, зазнав утричі більших жертв, але які ж втрати ворога можна було вважати розплатою за шахтарську гвардію славетної Кадіївки, що поклала свої голови в бою! Командир загону повідомляв Івана Федоровича, що набирає нових бійців, але діятиме тепер тільки дрібними групами. Боково-Антрацитівський загін зумів вирватися з оточення без великих втрат і зразу ж розділився на кілька дрібних загонів, що діяли під одним командуванням. Невеликі загони — Рубіжанського, Кременського, Іванів-ського та інших районів — орудували з успіхом і майже без втрат. Загін Попаснянського району, один з найбільших в області, від самого початку орудував невеликими групами під одним командуванням, і сам народ оцінив успіх його боротьби, прозвавши загін "Грізним". А нові загони, що народжувалися в районах, як гриби,— з місцевого населення, з бійців та офіцерів, що відстали од частин Червоної Армії,— всі вони вже виникали як невеликі партизанські групи.
Так веліло саме життя.
Іван Федорович дістав ці відомості і за кілька годин він уже розділив би й свій загін на невеликі групи, але цих годин доля Йванові Федоровичу вже не дала.
Німці оточили їх на світанку, а тепер вже сонце хилилось на вечірній пруг.
Колись тут був струмок, що впадав у Сіверський Донець. Струмок так давно пересох, що жителі ближнього хутора Макарів Яр уже не пам'ятали, коли була тут вода. На місці струмка зосталась лісиста балка. Вузька в вершині й ширша дедалі до гирла, вона мала форму трикутника,— ліс широкою смугою виходив на самий берег ріки.
Іван Федорович, з м'якою темно-русявою селянською бородою, що тим часом відросла, лежав у низькорослих кущах, на найтруднішій ділянці оборони, при вершині балки. Німецька куля скубонула його вище правої залисини, здерши клаптик шкіри з волоссям, кров натекла на скроню й запеклась, але Йван Федорович не відчував цього. Він лежав у кущах і стріляв з автомата, а 'поряд остигав другий автомат.
Катерина Павлівна, сувора та бліда, лежала неподалік од чоловіка і теж стріляла. Всі її рухи були економні, точні, повні прихованої енергії та природної грації, якої вопа сама не помічала,— збоку здавалося: вона керує своїм автоматом самими пальцями. Праворуч від неї лежав дід Наріжний, колгоспник з Макарового Яру, кулеметник "старого германського бою", як називав він себе.
Тринадцятилітній хлопчик, внук Наріжного, обкладений патронними ящиками, заряджав диски. А за ящиками, в улоговинці, не випускаючи нагрітої трубки телефону, ад'ютант командира, що перебував не разом з Іваном Федоровичем, а на березі ріки, знай, бубонів своїм умовним кодом:
— Мама слухає... мама слухає... Хто? Здорова, тьотю? Мало слив? Візьми в племінника... Мама слухає, мама слухає... У нас усе гаразд. А у вас?.. Всипте їм жару!.. Сестричко! Сестричко! Сестричко! Ти чого заснула? Братик просить підсобити вогником наліво...
Ні, не думка про можливість власної загибелі та загибелі дружини, навіть не почуття відповідальності за життя людей, а певність того, що все це можна було передбачити і тоді не склалось би таке тяжке становище, в якому вони опинились, ятрила душу Іванові Федоровичу.
Він розділив-таки загін на кілька груп, і в кожну призначив командира та заступника по політичній частині, й кожному визначив місце, де можна буде потім базуватися. Одним із тих нових дрібних загонів мав командувати колишній командир разом із своїм заступником та начальником штабу. Вони мали командувати всіма загонами і, тому що їх буде тепер небагато, базуватись, як і доти, в Митякинських лісах.
Іван Федорович підготував командирів та бійців до того, щоб вони продержалися тут, у балці, до ночі, а потім на чолі з ним, з Іваном Федоровичем, прорвалися через кільце противника в степ. А щоб людям легше було відійти після прориву, Іван Федорович зробив у самих загонах розподіл на ще дрібніші групки по три-п'ять чоловік, які вже мали рятуватися кожна своїм шляхом. Його самого з жінкою обіцяв тимчасово приховати в надійному місці старий Наріжний.