Він був людина тонка й розумів, що ні в якій справі не можна кривдити жодного працівника, більшого чи меншого, коли той працівник вклав у справу свою частку. Так він подякував усім організаціям і всім людям, що допомогли йому формувати загони й підпільну мережу. Довгим і важким було його прощання з товаришами по обкому. Міцно зв'язала їх дружба-доля за всі ці місяці війни, що пролетіли, як один день.
З вологими очима відірвався він од друзів і поглянув круг себе, з ким же він іще не попрощався. Генерал,— він був невисокий на зріст і кремезний,— мовчки зробив назустріч Іванові Федоровичу хуткий, сильний рух усім корпусом і простяг руку, і в простому російському обличчі генерала зненацька з'явилося щось дитяче.
— Спасибі, спасибі вам,— зворушено сказав Іван Федорович.— Спасибі, що потурбувались особисто приїхати. Тепер ми з вами наче однією вірьовочкою зв'язані...— І він потряс генералові тверду руку.
Дитячий вираз миттю зійшов з обличчя генерала. Віп хитнув невдоволено, аж наче сердито своєю великою круглою головою в кашкеті, потім маленькі розумні очі його спинились на Іванові Федоровичу з давнішим суворим виразом. Хотілось йому, видно, сказати щось дуже важливе, але він нічого не сказав.
Рішуча мить настала.
— Бережи себе,— змінившись на виду, сказав Андрій Юхимович і обняв Проценка.
Всі стали знов прощатися з Іваном Федоровичем, з його помічником, з тими працівниками, що лишалися, і один на одним виходили з кабінету з виразом якоїсь винуватості. Лише генерал вийшов, високо піднявши голову, звичайною швидкою та легкою ходою, несподіваною при його огрядності: Іван Федорович не пішов їх проводити, він тільки чув, як на вулиці заревли машини.
Тим часом у кабінеті без упину дзвонили телефони, і помічник Івана Федоровича одну по одній хапав трубки й просив подзвонити через кілька хвилин. Тільки-но Іван Федорович попрощався з останнім з-поміж тих, що виїздили, як помічник миттю простяг йому одну з трубок.
— З хлібозаводу... разів десять уже дзвонили...
Іван Федорович маленькою рукою взяв трубку, сів на край столу й зразу став не тією людиною, то добродушною й розчуленою, то хитруватою й веселою, яка тільки-но прощалася з товаришами. В жесті, яким він узяв трубку, у виразі його обличчя і в голосі, яким він заговорив, з'явились риси спокійної владності.
— Ти не торохти, ти мене послухай,— гримнув він, зразу примусивши замовкнути голос у трубці.— Я тобі сказав, що транспорт буде, значить, він буде. Міськторг забере в тебе хліб та в дорозі людей годуватиме. А знищувати стільки хліба — злочин. Навіщо ж ти його всю ніч пік? Я бачу, ти сам поспішаєш, так ти не поспішай, поки я тобі не дозволив поспішати. Зрозумів? — І Йвап Федорович, повісивши трубку, зняв другу, що заходилась пронизливою треллю.
В одчинене вікно, звернене до шахти № 1-біс, видно було рух військових частин, вантажних машин, що покидали місто, колони жителів, що евакуювалися. Звідси, з пагорба, видно було, майже як на карті, що рух розпадається в основному на три річища: головний потік посувався на південь, до Новочеркаська й Ростова, трохи менший — на південний схід, до Лихої, а ще менший — на схід, на Каменськ. Машини, які тільки-но рушили від будинку райкому, витягшися в ряд, посунули на Новочеркаськ. І тільки припалий порохом всюдиходик генерала пробивався вулицями в напрямі Ворошиловградського шосе.
А думки генерала, що повертався до своєї дивізії, були вже далеко від Івана Федоровича. Палюче сонце навскоси било йому в обличчя. Курява вкривала й машину, і генерала з шофером, і неголеного майора з ставним сержантом, що притихли на задньому сидінні. Звуки далекої артилерійської стрілянини, ревіння машин на шосе, вигляд людей, що покидали місто,— все це мимоволі приковувало думки цих, таких різних за віком та званням, військових людей до грізної дійсності.
З-поміж усіх, хто прощався з Іваном Федоровичем, тільки представник Українського партизанського штабу та генерал, як люди військові, розуміли, що означало взяття німецькими танковими частинами Міллерова та їхній стрибок на Моро-зовський — місто на залізниці, яка зв'язувала Донбас із Сталінградом. Це означало, що Південний фронт уже ізольовано від Південно-Західного і що Ворошиловградську та велику частину Ростовської області одрізано від центру, а Сталінград — від Донбасу.
Завдання дивізії полягало тепер у тім, щоб якнайдовше затримати німців, які насідали на південь від Міллерова, аж доти, поки армії Південного фронту встигнуть відійти до Новочеркаська й Ростова. А це означало, що дивізія, якою командував генерал, через кілька день або зовсім перестане існувати, або потрапить у вороже оточення. Думка про оточення була до болю огидна генералові. Та генерал не хотів допустити й того, щоб його дивізія перестала існувати. Адже він знав, що виконає свій обов'язок до кінця. І всі душевні сили його були спрямовані тепер на розв'язання цієї нерозв'язної задачі.
За віком своїм генерал належав не до старшого, а до середнього покоління радянських воєначальників, до того покоління, яке почало свій шлях у громадянську війну або невдовзі після громадянської війни зовсім іще юними й малопомітними людьми.
Рядовий солдат, він сходив ногами той самий донецький степ, по якому мчав тепер на всюдиході. Син курського селянина, дев'ятнадцятилітній пастух, він почав свій воїнський шлях, коли вже гриміла безсмертна слава Перекопу. Він став солдатом у період ліквідації на Україні банд Махна: це був останній слабкий відгомін битв проти ворогів революції. Він воював іще під командуванням Фрунзе. В ті юні роки він відзначився як стійкий боєць. Він відзначився як розумний боєць. Але він відзначився не тільки через те: стійкі та розумні люди не дивина в народі. Поступово, непомітно, здавалось би навіть повільно, засвоював він усе, чого вчили бійців-червоноармійців ротні політкерівники, батальйонні та полкові комісари — вся незліченна, безіменна армія працівників політвідділів та військових партійних осередків, хай живе на віки вічні пам'ять про цих людей! І він не просто засвоював їх науку, він переробляв і твердо вкладав її в своїй душі. І раптом відзначився поміж бойовими товаришами як людина неабиякого політичного обдаровання.